Розділ 16 "Знову питання?"

Вікторія

Морозне повітря ясності думкам не додає, лише боляче шкрябає легені. Байдуже. Дихаю глибоко і часто, в надії заспокоїтись. Повірити не можу. Він вважав, що я зустрічалася одночасно з обома. Немає слів… Я просто встала і вийшла, бо зробилося дурно. Хочеться викликати таксі і поїхати додому, але я досі працюю у готелі. Сама винна.

Ярослав виходить і мовчки прямує до авто, відчиняє дверцята пасажирського сидіння і чекає поки я підійду. Знаю, що сенсу влаштовувати істерику чи щось доводити немає, тому сідаю, мріючи, щоб цей день нарешті закінчився.

Їдемо у повній тиші, а я весь цей час змагаюся зі спогадами. Чотири роки він вважав мене розпусною дівчиною, яка без докорів сумління може спати з двома чоловіками? Виявляється, у голові Ярослава ще більше тарганів, ніж у моїй. Цікаво, кому так сильно хотілося нас розлучити? Євгену чи Лілі? В останньої не було приводу, але чомусь я їй не вірю.

Коли авто зупиняється біля готелю, моя внутрішня напруга сягає піка. Я майже не контролюю бажання сказати йому усе, але не можна забувати про обережність. Думки про Матвія охолоджують гарячкові наміри.

— Я ніколи не зустрічалася з Євгеном, — говорю тихо, перед тим як вийти. — Не бачилася, не спілкувалася, у мене навіть номера його телефону не було. Усі рази, коли ми перетиналися, я була поряд з тобою. Того вечора він щось підмішав у коктейль, мені стало погано, а далі ти все бачив. Я більше ніколи його не бачила, — не чекаю його реакції, відчиняю дверцята і виходжу.

Коліна тремтять, але я впевнено прямую всередину. Дякую Борису, швидко переодягаюся, займаю своє місце і намагаюся не звертати уваги на емоції, жену їх подалі, занурюючись у роботу.   

Ярослав заходить через деякий час, мовчки проходить, і зникає у кабінеті. До завершення зміни, я його не бачу і це допомагає заспокоїтись.

Додому їду під казковим снігопадом. Згадую, як раніше любила свята, як чекала подарунків та готувала якісь смаколики. Чотири роки тому усе змінилося. Усе радісне відійшло на другий план, єдиний, хто мене тішив  — Матвій. Зараз він чекає свят, і я зроблю усе, щоб вони були незабутніми.

Вечір проходить спокійно та продуктивно. Ми повторюємо з Матвієм віршик, а потім намагаємося з Катею зліпити йому маску зайчика на новорічне свято. З горем пополам виходить щось дуже схоже. Малий у костюмі та масці виглядає дуже милим зайченям. Я не розповідаю Каті про Ярослава, не хочу псувати вечір поганими спогадами.

Зранку задоволеного малого веду до садочка. З насолодою дивлюся концерт і роблю мільйон фото та відео на пам’ять. Коли він розповідає вірш на моїх очах з’являються сльози. Скільки ми всього пережили разом, цей маленький хлопчик витягнув мене з депресії, дав стимул рухатися і ніколи не зупинятись. У мене немає власної квартири, я майже без роботи, про підтримку рідних навіть забула, але я щаслива. Безмежно щаслива, бо у мене є Матвій. Усе зроблю тільки б він був щасливим і нічого не потребував.

Після концерту батьки з садочка пропонують зводити дітей до розважального центру. Погоджуюся, бо бачу маленькі оченята, які вже блищать від почутого. Я маю достатньо часу в запасі, щоб провести його з сином. Спостерігаючи за Матвієм, дивуюся, як швидко летить час. Наче нещодавно я вперше взяла його на руки, а зараз він такий дорослий, в деяких питаннях аж занадто самостійний.

— Синку, іди відпочинь, бо ти весь мокрий, — гукаю малого, який і не думає мене слухати. — Матвію, нам час, — кажу голосніше. — Мені потрібно на роботу, — говорю тихіше, коли підходить.

— А ми ще прийдемо сюди? — оченята розширені від задоволення, щічки червоні.

— Тобі сподобалося? — витираю йому чоло.

— Угу, — киває впевнено.

— Прийдемо, коли у мене буде вихідний, — веду його до столика, взуваю.

— А скоро вихідний?

— Скоро, любий. Наступного разу і Катю запросимо.

— Клас, — підіймає догори великого пальця, задоволено усміхаючись.  

Дорогою додому заходимо до супермаркету і купуємо деякі продукти. Повертаємося повільно під лапатим густим снігом. Втомившись після активних ігор, Матвій засинає, а я такої розкоші не маю, потрібно приготувати щось на вечерю для них із Катею, а також трішки прибрати, бо завтра ми планували придбати та поставити ялинку.

Цілий день, займаючись домашніми справами, я майже не думаю про Ярослава. Не хочу згадувати нашу розмову і переносити негатив у свій маленький, позитивний світ. Встигаю поїсти зі своїми і, швидко зібравшись, біжу на маршрутку.

Сніг сьогодні не припинявся. Якщо так триватиме до ранку, завтра будемо катати Матвія на санчатах. З радісними думками міняю незадоволену чимось Аллу і розгублену Ліну, але вирішую не ставити питань, бо попереду нічна зміна, від якої можна очікувати чого завгодно. Останнім часом виникає бажання поберегти свої нерви і не втручатися у чуже життя, мені б зі своїм розібратись.  

Ярослав з’являється в холі близько одинадцятої. Щось тихо говорить охоронцю біля дверей, вітається зі мною і підіймається до себе. Заспокоюю розбурхане його появою серце і встигаю навіть закуняти, поки не будить робочий телефон.

— Гранд готель, адміністратор Вікторія, чим можу допомогти?

— Віко, — голос на тому кінці слухавки в одну мить проганяє сон, — зайди до мене.

— Навіщо? — запитую тихо, втративши спокій.

— Я чекаю, — він просто кладе слухавку, нічого не пояснивши.

Спочатку вирішую не ходити. Декілька хвилин сиджу, обурюючись всередині себе, а потім все-таки встаю і підіймаюся ліфтом на шостий поверх. Довго стою перед тим як постукати у двері, але заспокоїтися не вдається. Навіщо він це робить? Стукаю кілька разів і відчиняю двері.

— Щось сталося? — намагаюся додати голосу суворості і прибрати розгублений писк. Ярослав сидить у кріслі, кімната знову у напівтемряві, єдиним джерелом світла є лампа на тумбочці. Він знову п’є, склянка стоїть поряд на столику.

— Заходь, сідай, — киває на ліжко.