Розділ 15 "Обірвана надія"

Вікторія

— Що? Ні, я не можу, — нервово хитаю головою.

— Проста вечеря людей, які давно знають одне одного, — нахиляється трішки ближче.

— Мене чекають вдома, — навіть брехати не доводиться.

— Наречений? — голос стає грубішим.

— Так, — видихаю, не дивлячись на нього.

— Тобто, контролює?

— Чому це контролює? — хочу обуритись, але голос звучить розгублено. У чомусь він має рацію. Правда, чекає не наречений, а син, але стосовно контролю — все так.

— Добре, тоді пообідаємо, — говорить впевнено.

— Я на роботі, — підіймаю на нього погляд.

— Саме так. А я тут бос, — серйозно дивиться мені у вічі. — Віко, це все одно станеться. Немає сенсу відтягувати.

— Що станеться? — запитую розгублено. Легка усмішка торкається його вуст, вганяючи мене у фарбу.

— Ярославе Андрійовичу, можна з вами порадитись? — у холі з’являється Борис.

— Так, — відповідає Яр.

 Він відходить, а я гучно видихаю. З болем на серці згадую наші вечері чотирирічної давнини, борючись з відчуттям дежавю. Самовпевненість, беззаперечність, гордість нікуди не зникли. Таким я його покохала колись… Де взяти сил тепер, і витримати стільки випробувань?

— Віко, — через деякий час в холі знову з’являється Борис. — Зайди до бухгалтерії, щоб отримати заробітну платню. Я посиджу тут, — заходить за стійку, щоб мене підмінити.

— Може, я й каву швиденько вип’ю?

— Так, звісно, — киває. — Віко… — зупиняє мене, — хотів спитати. А, добре, нічого, — махає рукою.

Швидко зникаю з його очей, щоб не довелося пояснювати той випадок, коли Борис застав нас з Яром у підсобному приміщенні. Він і так останнім часом дуже дивно на мене дивиться. Навіть не хочу знати, про що думає.

Отримую гроші, випиваю каву і задоволеною повертаюся на робоче місце. Завтра я працюю у нічну зміну, зранку піду з Матвієм до садочка на свято, а потім ми купимо усе необхідне. Від думок про щасливого сина настрій повзе вгору, але рівно до того часу, коли стрілка годинника показує дванадцяту.

Ярослав з’являється у холі через кілька хвилин. Серце реагує миттєво, тілом пробігає неприємне хвилювання. Дуже сподіваюся, що він передумав…

— Готова? — розбиває мою надію.

— Це погана ідея, — кажу прямо. — Що подумають інші, якщо ми будемо обідати разом?

— Ми поїдемо в інший заклад, щоб ніхто не заважав, — говорить серйозно. — Одягайся, скажу Борису, щоб підмінив тебе, — розвертається і йде.

Плетусь до підсобки, швидко переодягаюся у чорні джинси та сірий светр. Зазираю у дзеркальце поправити волосся та макіяж. У руках легкий мандраж, серце схвильовано тріпоче. Не знаю чи зможу говорити зараз про минуле. Навіть не впевнена, що ця розмова потрібна. Навіщо? Усе давно в минулому. Він помилився, я помилилася, усе заплуталося і немає сенсу розплутувати цей клубок, бо з’являться нові рани. А я не хочу, у мене і старих вистачає. Хочу відмовити і нікуди не їхати, але ж чудово знаю його характер. Будь-який спротив марний.

Коли виходимо з готелю, я навіть не дивлюся на Бориса за стійкою, тепер до кінця мого перебування у готелі він вважатиме, що я закрутила з босом роман. 

— Що ти йому сказав? — питаю, коли підходимо до авто. До речі, він змінив свій чорний спортивний автомобіль на такого ж кольору позашляховик.

— Вважаєш, я повинен йому звітувати? — питає роздратовано, відчиняючи для мене дверцята.

Нічого не відповідаю, сідаю, зціплюючи пальці на колінах. Це те, чого я боялася. Зараз рішення допомогти Борису здається помилковим. Катя мала рацію, потрібно було тікати не озираючись.

Усю дорогу в салоні панує тиша, але спокою це не додає. Я нервую. І чим довше ми перебуваємо поряд, тим гірше я себе почуваю. Наче мені знову підлили якусь гидоту і зараз я втрачу свідомість. Авто зупиняється біля ресторану, Ярослав виходить і відчиняє для мене дверцята. У мене навіть коліна трусяться, коли прямую за ним до входу. Приємна дівчина адміністратор проводить нас до замовленого столика та подає меню. Відкриваю його, але нічого перед собою не бачу, від хвилювання перед очима усе пливе.

— Що замовиш, окрім закритої пляшки з водою? — запитує Ярослав, переглядаючи меню.

— Більше нічого, — відкладаю теку, мріючи про ковток будь-чого прохолодного.

— Тоді замовлю я. За чотири роки ти не стала вегетаріанкою?

— Ні, — відповідаю коротко, не бажаючи сваритися.

Ярослав замовляє пляшку вина, воду та дві порції тушкованої яловичини у вині з овочами, назву якої я забула одразу.

— Дякую, я сам, — говорить офіціантці, яка при нас відкоркувала вино. Наливає червону рідину у два келихи. Не заперечую, роблю ковток прохолодного напою, відчуваючи полегшення. — Тож, чому закрита пляшка, Віко? — трішки нахиляється, зціплює пальці на столі, дивиться уважно і надто серйозно.

— Так безпечніше.

— Я хочу почути повну відповідь. Чому?

— Ти її почув. Так важче підмішати у напій гидоту.

Він збирається ще щось сказати, але офіціантка приносить страви, які своїми ароматами нагадують, що від ранку я нічого не їла.

— Смачного, — Яр починає їсти, тому теж куштую. М’ясо дуже смачне та ніжне, насичене спеціями і доведене до ідеального смаку. Після їжі він наливає ще вина і деякий час мовчить. Мій годинник показує, що давно час повертатися до готелю, але власник цим не переймається. — Ти питала, чому ми не поговорили, — порушує напружену тишу. — Бо тоді мені було достатньо усе побачити на власні очі.

— Я розумію, — відповідаю тихо. — Але не завжди усе відбувається так, як ми бачимо, — тепер я переконалася у цьому на власному гіркому досвіді, тому знаю, про що кажу.  

— Розкажеш свою версію? — дивиться напружено.

— Навіщо? — до мене повертається хвилювання.

— Хочу знати.

— Гадаю, ти ще тоді почув декілька версій, у які повірив, — на душі шкребе образа.

— Я повірив власним очам, але версії справді були. Чотири роки не такий великий термін, щоб забути. Ти ж теж досі реагуєш на спогади?