Розділ 14 "Досі кохаю"

Вікторія

— М-м-м, — розгублено мугиче Катя. — Охо-хо, — дивиться на мене, хоче щось сказати, але слів не знаходить. — Це… Це триндець, сонце. Родичі? — береться за голову, шокована новиною. — А яка вона йому сестра?

— Я не розпитувала. Думала, що й дар мови втрачу. Але точно не рідна.

— У мене шок, — хитає головою, наче не вірить у почуте.

— Лілька ніколи не розповідала про неї?

— Та наче ні. Зараз і не згадаєш, що вона плела. Її улюбленою темою завжди був Євген, а про родичів я й не чула. Навіть про Ярослава не говорила. Ти як взагалі? — накриває мою руку своєю.

— Не знаю, — знизую плечима, гіпнотизуючи скатертину на кухонному столі. Голова обертом йде. Сьогоднішній вечір остаточно доконав мої бідні нерви.

— Вікусь, життя не завжди складається так як нам того хочеться. Не знаю, чому така доля спіткала саме тебе, але не можна вішати носа.

— Я розумію, — бурчу похнюплено. Хочеться плакати, у таксі ледь стримувалася, емоції брали гору.

— Хто зна, чи схотів би він тебе слухати. А може було б так, як сказала його перелякана сестричка.

— Угу, — кусаю губи, але сльози вириваються на волю.

— Ну, сонце… — Катя встає й обіймає мене за плечі. — Мало ти виплакала сліз через нього? Чи це не все? — намагається зазирнути в моє обличчя. — Ще щось дізналася? — перепитує після мого невпевненого кивка.

— Кохаю його, — шепочу, ковтаючи сльози.

— Що? — присідає біля мене.

— Я досі його кохаю.

— Знаю, — зітхає вона. — Це ж очевидно.

Катя погладжує мене по спині, поки я вгамовую емоції. На душі гірко, страшно, образливо. Він питає, чому так сталося. Невже досі не зрозумів, що нічого не було?

— Мені потрібно щось змінити, — говорю впевнено, витираючи очі. — Інакше я не витримаю.

— Згодна. Що саме? — пожвавлюється її голос.

— Піду на побачення з Максимом. Спробую подивитися на нього інакше.

— З крайності в крайність, — відходить, наливає мені води у склянку.

— Попрошу Бориса шукати заміну швидше. Не чекатиму, піду тільки-но візьмуть стажера. Байдуже куди, хоч офіціанткою, або до Макса на рецепцію у спортзал. Не можу бачити Ярослава, немає сил з ним говорити.

— Не гарячкуй. Офіціанткою ти вже працювала, часу на себе взагалі не лишалося. А щодо спортзалу… Спочатку заспокойся і добре все обміркуй. Я маю збереження і батьки постійно надсилають…

— Катю, не змушуй мене червоніти. Я зможу забезпечити нас з сином.

— Самостійна — далі нікуди, — бурчить ображено. — Потрібно поспати, тобі вставати через кілька годин.

— Знаю, але як подумаю, що знову побачу його…

— Хтось усе життя мріє хоч на хвильку відчути це почуття, а комусь і за чотири роки не вдається його подолати.

— Воно випалює душу. Якби можна було все повернути, я нізащо не пішла б на ту вечірку, — говорю те, про що думала мільйон разів.

— Якби ж знати… — зітхає Катя.

Ми розходимося спати, а вже через кілька годин будильник вимагає підйому. Сонна та пригнічена, з головним болем і раною на серці від спогадів, змушую себе поснідати, збираю Матвія до садочка і збираюся сама. Червона сукня на вішаку нагадує про вчорашню розмову, викликаючи дуже багато бентежних емоцій всередині. Випиваю пігулку і їду до готелю. Хочу вихідний не тільки від роботи, але й від думок. Хочу провести час із сином і ні про що інше не думати.

Погода зимова, за ніч випало достатньо снігу, щоб утворити справжню святкову атмосферу, але мені не до веселощів. Тільки й думаю про те, як витримати цілий день у готелі, і ні на кому не зірватися.

Міняю Олю, займаю своє місце, в надії, що день мине тихо. Та, як на зло, Борис приходить з перевіркою, прискіпливо переглядаючи усі записи. Від його питань голова болить ще сильніше. Розумію, чому він це робить, бо повернувся власник і потрібно удавати, що всі зайняті роботою навіть тоді, коли можна посидіти в тиші.

Видихаю полегшено, коли він йде, залишивши мене наодинці. Хочеться кави, але я сьогодні сама, доведеться чекати обідньої перерви, коли він мене підмінить. Постояльці входять, виходять, усі радісно схвильовані, готуються до свята, а я навіть меню не придумала. Зустріч із Ярославом перевернула всі плани.

У шухлядці вібрує телефон, на екрані фото мами. Як невчасно. Та поки нікого немає, вирішую прийняти виклик, щоб вона не хвилювалася.

— Привіт, мамо, — говорю тихо.

— Віко, доброго ранку, не зайнята? — від рідного голосу на серці щем, дуже скучила за батьками.

— Кінець року, роботи завжди багато. Звіти, наради…  — відповідаю стримано, проганяючи сльози.

Брехуха. Пекуче відчуття провини назавжди оселилося у грудях.

— Ми з батьком хотіли зібратися та приїхати, але ж у вас і розміститися немає де.

— Я приїду, — поспішаю її відговорити. — Навесні точно з’явлюся вдома. Дуже сумую за вами. Як тато? — стираю сльозинку.

— Все добре, махає привіт. Катя передала тобі гроші?

— Дякую, але не варто було. У мене гарна зарплата, на усе вистачає. Це я маю вам допомагати, — знову змахую непрохану сльозинку.

— Зробиш собі подарунок на свята.

— Добре, мамусю, я побіжу, бо у нас зараз нарада. Керівництво буде сваритися.

— Біжи. Не забувай дзвонити, ми хвилюємося.

— Звісно. Люблю вас, — відхиляю виклик, поспішно витираю очі, поки ніхто не прийшов.

Кожного разу плачу після розмови з мамою, але нічого не можу змінити. Якби вона дізналася про усе, зненавиділа б мене за брехню. Я закінчила другий курс з животом, збиралася кинути, але потім все-таки перевелася на заочне відділення, і з горем пополам закінчила навчання. Це було не просто важко, а нестерпно. Навіть згадувати той період не хочеться, бо знову почну плакати, жаліючи себе і Катю. Якби не вона, я точно кинула б навчання і не мала диплому бакалавра.

— Доброго ранку, — звучить від сходинок голос Ярослава.

— Доброго, — встаю з табурета, ховаючи заплакані очі.