Розділ 13 "П'янкий аромат минулого"

Ярослав

Втомився…

Від батькових прохань, Олениного ниття, благань Лілі забрати її з центру реабілітації. Навіщо я взагалі поїхав додому? А, згадав — щоб бути далі від Вікторії. Не думати, не згадувати, не ревнувати. Ще тиждень і вона піде. Я видихну, продовжу розвивати бізнес, а з часом навіть зустріч потьмяніє і не буде згадуватись. Здавалося б, що може бути легше — не думати?

Та я, мабуть, якийсь проклятий. Як побачив її чотири роки тому у батьківському будинку, так і втратив спокій. Може, в церкву сходити, чи свяченої води попити? Доходить до абсурду. Я думаю чи не трапився їй знову неадекватний гість. Ну яке мені діло до її життя? Вона взагалі заміж зібралася і чудово себе почуває. А ще підставила і вбила почуття.

Але ж говорить про минулі події з образою. Чому ми тоді не поговорили? Я дуже погано пам’ятаю той період. В мені грала злість та образа. А ще навалилася купа проблем з поліцією та можливим судовим процесом. Я палав, її зрада вибила землю з-під ніг, вирвала серце з грудей. Свідком моїх душевних мук навіть стала Даша. Добре, що сьогодні про це ніхто не згадує. Окрім Лілі, вона досі лишилася жити в тому часі і не може вибратися. Вірніше — не хоче.

Зупиняюся біля медичного центру, кілька хвилин сиджу в тиші, а потім йду провідати сестру. Я не можу назвати це приміщення лікарнею, швидше відпочинковим комплексом, де з людьми працюють психологи та, за потреби, інші спеціалісти.

Ліля чекає мене у своїй кімнаті, тільки-но заходжу, зі сльозами вішається на шию. Шкода її. Я ж не до такого стану сухар, щоб не жаліти рідну сестру, але іншого вибору у нас немає.

— Я так тебе чекала, — гаряче шепоче, міцно стискаючи руками шию.

— Привіт, — обіймаю її. — Як справи?

— Погано, — відсторонюється, дивиться на мене очима повними сліз. — Мені тут дуже-дуже погано, — схлипує. — Ти ж забереш мене?

— Ні, Лілю, — розтискаю обійми. — Ще не час.

— А коли буде час? Ви знущаєтесь? — одразу спалахує. — Мама тільки й робить, що плаче, дивлячись на мене, як на хвору. Батько збайдужів. І ти туди ж?

— Ніхто не збайдужів, але вийдеш ти звідси тільки після повного курсу лікування, — кажу серйозно.

— Лікування?! — кричить на усю кімнату. — Від чого ви мене лікуєте? А, від чого? — сльози біжать по її щоках, тіло трусить. — Ти мстиш, так? За ту дівку, з якою спав Женя.

— Досить! — гаркаю. — Дарма я прийшов. Своїми словами ти тільки переконуєш у правильності наших дій.

— Ну, Яре, будь ласка, — міняє тон на благальний. — Забери мене. Я й краплі в рота не візьму.

— Минулого разу ти казала те саме. Якщо припиниш влаштовувати істерики, і не тягнутимеш за собою минуле, батьки обіцяли забрати тебе на свята додому. Але тільки на свята і поряд з ними.

— Відстій. Ви настільки мені не довіряєте? А особисте життя у мене може бути?

— Ти сама у цьому винна. Я сьогодні їду до Києва, мене у Дніпрі не буде, — збираюся піти, але одне питання не дає спокою. — До речі, з ким він заручився?

— Христина Карпенко. Хочеш відбити? — хмикає, здійнявши підборіддя.

— Лілю, він і сльозинки твоєї не вартий, я вже не говорю про життя, яке ти губиш з надзвичайною швидкістю. Бувай, — розвертаюся і виходжу.

Дивно, але на душі легше. Не знаю від чого. Може, тому, що побачив сестру, або ж дізнався, що наречена не Вікторія. Ситуації це не змінює, але дізнатися, що вони досі разом було б неприємно.

Повертаюся в авто, сумка з речами лежить на задньому сидінні, тому одразу вирушаю у дорогу. У Києві буду вночі, встигну відпочити перед робочим днем. Погода погана, на середині дороги починається заметіль, тому доводиться зменшити швидкість. Близько одинадцятої паркуюся біля готелю. Очі печуть, хочеться завалитися у ліжко і спати до самого ранку.

На рецепції застаю тільки охоронця, який повідомляє, що всі адміністратори у ресторані. Цікаво, що Дарина влаштувала? На підході до ресторану чую жіночий сміх, а тільки-но заходжу бачу Віку. Вона досі тут працює. Чому не пішла? Що її змусило залишитись? Не розвертається і, здається, навіть не вітається до мене. На ній червона елегантна сукня. Вона у ній дуже сексуальна. Спину тримає рівно, поза напружена. Ідеально рівне темне волосся ледь торкається плечей. Хочеться провести по ньому рукою, торкнутися пальцями до шкіри, відчути її легкий квітковий аромат…

Знову постає питання: навіщо я їздив додому?

Відчуваю, що краще не заважати, тому йду до кабінету. Переглядаю кілька звітів, а потім підіймаюся до номера. Тут прибрано, речей Дарини вже немає. Знімаю піджак, розстібаю сорочку, наливаю собі трохи алкоголю і вмикаю телевізор. Бездумно дивлюся новини.

Мені хочеться з нею поговорити, але знаю, що краще цього не робити. Не зараз. Я випив і можу утнути щось не те. Коли у двері стукають, думаю, що це Даша забігла попрощатися, але помилився.

Вона прийшла сама. Прямо до мене у руки. Розгублена, схвильована, спокуслива. Надто спокуслива, щоб стриматись. Віка мовчки проходить і зупиняється на середині кімнати. Не даю собі часу на роздуми, підкоряюся бажанню, кладу руки на її плечі й не даю розвернутися. Її шкіра прохолодна і ніжна. Аромат солодкий. П’янкий. Вона тремтить і це заводить ще більше.

— Навіщо ти прийшла? — запитую пошепки, нахилившись ближче. Її тіло напружується, хоче відійти, але я притримую за плечі.  

— Кхм… Ключі, — шепоче.

— Які? — поняття не маю, про що вона.

— Ось, — розтискає кулак демонструючи на долоні зв’язку.

— Чому на рецепції не залишила? — не втримуюсь, проводжу пальцями по волоссю. Вона не відповідає, лише знизує плечима. Забираю ключі, залишаю їх на комоді. — Вип’єш щось?

— Н-ні, мене таксі чекає, — у голосі розгубленість. Якщо чесно, я сам від себе такого не очікував.

— Трохи вина? — не реагую на її слова. Прибираю руки, проходжу до мінібару.

— Воду в закритій пляшці, — голос стає суворішим.

— Стосовно алкоголю нічого не змінилося? — беру пляшку, підходжу до неї.