Розділ 12 "Весела історія"

Вікторія

За столом не вщухає сміх. Після того, як Борис пішов, а ресторан зачинився, дівчата вигадали спосіб познайомитися краще, розповідаючи про себе смішні історії. Навіть Ліна розслабилася і приєдналася до гурту. А я, після ранкової розмови з Дариною, почуваю себе пригніченою та втомленою.

У нього є донька. Їй три. Вона така ж на роки, як мій Матвій. Яка іронія… Можливо, у той час, коли я приходила, Дарина саме повідомляла про вагітність. Вони були щасливі, чекали разом на дитину, він був присутній на пологах, взяв її на руки і піклувався увесь час. Його дитина живе у люблячій, повноцінній родині…

— Віко, твоя черга, — весело говорить Алла, витираючи від сліз очі. Ліна справді розповідала дуже смішну історію, просто я ледве змушувала себе усміхатися, щоб не викликати зайвих питань.

— Я… — гублюся, — пропускаю свій хід, ще не згадала щось цікаве.

— Усе добре? — цікавиться Оля, що сидить поряд.

— Так, голова трішки болить.

— Випий вина, у нас нічого не болить, — жартує Алла.

— Весело має бути тут, — говорить Дарина, торкаючись грудей і дивлячись мені у вічі, — а вино це лише спосіб розслабитись. Втім, доволі непоганий, — підіймає келих і робить ковток.

Потім переводить погляд на двері і усміхається. Напружуюсь. По обличчю Алли розумію, що хтось прийшов, а відлуння кроків за спиною говорить, хто саме. Насправді я впізнаю його навіть без звуків. Відчую.

— Невже ти з’явився раніше? — Дарина підводиться і виходить з-за столу.

— Добрий вечір усім, — голос Ярослава розносить тілом мурахи. Дівчата вітаються, а я лише киваю, не розвертаючись. Не можу бачити їх разом. — У вас якесь свято? — запитує він у Дарини.

— Так, новий рік за кілька днів. Приєднаєшся?

— Ні, утримаюсь. Ти о котрій їдеш?

— Ще є час поспілкуватися з дівчатами. Я викличу таксі, але зазирну до тебе, — мені здається, зараз вона дивиться йому у вічі, натякаючи, що вечір продовжиться романтично. Хочеться встати і піти, але не можу це зробити прямо зараз.

— Я буду у кабінеті. Гарного вечора, — говорить Ярослав і йде.

— Ну, що ж, — повертається за стіл Дарина, — поки Віка думає, історію розповім я. Саме згадала свої пригоди кількарічної давнини. Прошу не вважати мене байдужою, я справді плутаю числа, — відпиває вино, виглядаючи дуже радісною. А мені плакати хочеться, бо надія, що Ярослав не з’явиться так швидко, з тріском розлетілася на друзки. — Так от, декілька років тому ми з чоловіком поїхали відпочивати у Карпати, — починає вона, а моє бажання піти стає нестерпним. — Восени, бо організм вагітної жінки не бажав чекати зимових свят. Я все порахувала і, наче, ні про що не забула. Так мені здавалося, поки не згадала про день народження родички. Тут і почалося найцікавіше. Я, на емоціях, звинуватила чоловіка, що він мені не нагадав і, психанувши, поїхала сама, залишивши його у готелі. Мабуть, він втомився на той момент від моїх істерик і вирішив не заважати. У потязі мені дуже хотілося спати, що я і робила. Але прокинулася не у Дніпрі, а на під’їзді до Запоріжжя. Одна, налякана, розгнівана і сонна. Без речей. Мою сумку хтось потягнув, поки я спала.

— Оце так свято, — коментує Оля.

— Довелося дзвонити брату, щоб він забрав мене. Добре, що телефон був під подушкою.

— На свято встигли? — питає Алла.

— Звісно, — усміхається жінка, — встигла б, якби приїхала на тиждень раніше.

— Серйозно?! — вигукує Ліна, а дівчата починають сміятися.

— Я сплутала числа, — відповідає Дарина, сміючись. — Пропустила свято. Та ще й яке? Брат з фінгалом та синцями їхав по мене аж до Запоріжжя. День народження перетворилося на любовну трагедію, а я ще довго вибачалася перед чоловіком. Ліля… Тобто сестра, років два зі мною не спілкувалася. Що? — мабуть, я надто здивованою виглядаю, бо Дарина припиняє усміхатися.

— Давно це було? — запитую тремтячим голосом, відчуваючи, як німіють ноги.

— Е-м-м, восени було чотири роки. Тільки не питайте, якого числа, я знову сплутаю, — вона усміхається, а мені не вистачає повітря, щоб вдихнути.

— Перепрошую, — підводжусь і швидко прямую до вбиральні. Чотири роки. Ліля. День народження. Бійка. Дарина у сорочці Ярослава. Не може бути. Господи… Невже вони родичі? Як таке може бути? Як?

У вбиральні змочую руки холодною водою і прикладаю їх до щік. Голова крутиться, серце колотиться, наче я довго бігла, і знову хочеться плакати. Такого не може бути. Просто не може…

— Віко, усе гаразд? — через деякий час заходить Дарина, дивиться занепокоєно. — Якщо погано себе почуваєш, можу викликати таксі, не хочу примушувати сидіти з нами.

— Ні-ні, зараз мине, — намагаюся прийти до тями після почутого, і боюся поставити питання.

— Гарний вечір, давно я так не сміялася. Але вночі вже поїду додому, побачимось після свят.

— А тут хто буде? — не знаю навіщо питаю, і так знаю відповідь.

— Ярослав. Ти зблідла, — одразу помічає мою реакцію.

— Це від головного болю, — заплющую очі, картаючи себе, що досі не пішла звідси.

— Зробити тобі чай?

— Ні, дякую. Краще, мабуть, вина, — видихаю тихо.

— Добре, не заважатиму. Ми тебе чекаємо, — розвертається, щоб піти.

— Дарино… — не можу більше мучитися в здогадах. — Ви з Ярославом… Андрійовичем родичі? — на неї не дивлюся.

— Так, — в короткій відповіді чується усмішка. Мені стає дурно, перед очима день, коли моє серце розлетілося на дрібні колючі уламки. Вони досі сидять під шкірою і ранять. Невже я настільки невезуча? — Знаєш? — вона зупиняється на порозі і чекає, поки підійму погляд, — я справді жахливо неуважна і плутаю числа, але пам’ять на обличчя маю відмінну. — Вона дивиться мені у вічі, а я можу лише ковтнути нервовий клубок. — З довгим волоссям тобі теж гарно, — вона не чекає моєї реакції, виходить і зачиняє за собою двері.

— Ох-х-х, — з вуст зривається хрип.

Ноги підкошуються. Обпираюся долонями на раковину, намагаючись вгамувати шалене серцебиття. Мене наче по голові хтось вдарив. Чому я погодилася залишитись? Де взявся Борис зі своїми проханнями? Сил не маю, хочеться лягти і вкритися ковдрою, сховавшись від усіх.