Розділ 11 "Сюрпризи не закінчуюються"

Вікторія

— Віко, складний день, чи я такий «цікавий» співрозмовник?

— Вибач, що ти сказав? — розгублено дивлюся на Макса.

Соромно. Я прослухала усе, що він говорив, думаючи про свої особисті проблеми.

— Не так просто працювати у готелі, як здається?

— Не просто, — замість усмішки з вуст злітає зітхання. Розумію, що він запитує про інше, але у мене все зводиться до емоційного стану.

— Може, ще щось замовимо? Десерт?

— У мене не так багато часу, — кидаю погляд на свій смартфон.

— Розумію, вдома чекають, — киває чоловік і просить рахунок.

Виходимо з ресторану, сідаємо у його автівку і всю дорогу Макс намагається зав’язати ненав’язливу розмову. Сварю себе за нерішучість, бо знову нічого йому не сказала. Не знайшла правильних слів, щоб не образити. Як пояснити своє небажання продовжувати спілкування? Він давно натякає на симпатію, а я тільки киваю, відчуваючи себе повною дурепою. Катя так прямо мене і називає, а ще сварить, що я не даю і найменшого шансу на можливість нових стосунків. А я не можу. Серце протестує і більше не бажає відчувати те, що в одну мить може знищити і випалити все всередині.

Мені добре так, у моєму маленькому світі, де не зрадять. Я просто хочу жити у спокої, правильно виховуючи сина і радіючи його досягненням. Готова, як і тисячі матерів, присвятити себе дитині, і впевнена, що ніколи не пошкодую, відмовившись від особистого життя. А може, просто ще не трапився чоловік, якому знову захочеться довіряти…

— Знову світла немає, — дивлюся на темні вікна будинку.

— А що сталося? — запитує Максим.

— Щось з проводкою, велике навантаження і від цього вибиває, — відчиняю дверцята, чоловік теж виходить.

— Ходімо, спробую допомогти, — прямує зі мною до під’їзду.

— А ти розумієшся на цьому?

— Гадаєш, тільки в тренажерах розібратися можу? — запитує з напівусмішкою.

— Та ні, просто для нас з Катею це справжня проблема.

— Дзвони у будь-який час, я завжди допоможу, — говорить серйозно.

Ми підіймаємося до квартири, Макс кілька хвилин щось робить у щитку і світло з’являється. Він радить нам викликати електрика та замінити тумблер, щоб такого більше не ставалося. Потім ми втрьох п’ємо чай і він йде.

— Як вечір? — запитує Катя, уважно дивлячись в моє обличчя. — Не кажи. Ти його відшила, — стискає вуста, що говорить про її незадоволення.

— Ні, не знайшла слів.

— А може, і не треба? Він же нормальний. І все в ньому, наче, непогано. До малого гарно ставиться, а це дуже потрібний пунктик.

— Кать…

— Якби ти викинула Білецького з голови ще тоді, зараз було б легше.

— Я викинула. Давно. Просто не можу бути з Максом тільки через те, що він хороший. Як ти не розумієш?

— Я розумію. Тільки це ситуацію не міняє. Ти не дозволяєш собі бути щасливою. Караєш за щось, хоча ні в чому не винна.

— Не караю, і я щаслива. Зі мною поряд ви, у серці спокій, і це найкраще, що може бути.

— Надовго твій спокій? — хмикає, відвернувшись до вікна. — До наступного його приїзду?

Мовчу. Катя має рацію, поряд з Білецьким мій спокій та витримка розлітаються на друзки. Але скоро це скінчиться і все владнається.

— Ти добра до всіх, окрім себе, — підходить і на секунду мене обіймає. — Я спати, завтра важкий день.

— Добраніч, — кажу вслід, спираючись спиною на підвіконня.

Не маю чим заперечити. Згодна зі словами подруги, що я надто добра до всіх, а про свій спокій думаю в останню чергу. Взяти хоча б ситуацію у готелі. Борис так просив відпрацювати мене ще місяць, що я не витримала і погодилась. Погодилася ще цілий місяць бути у його готелі, поряд з його коханкою. А може, давно дружиною? Підставила своє бідне серце на нову порцію страждань. І мені навіть страшно подумати, що воно відчуватиме, коли повернеться Ярослав і я бачитиму його поряд з Дариною.

У той день, коли вона з’явилася, Ярослав поїхав. Що він скаже, побачивши мене на робочому місці? Як відреагує? Не думаю, що зрадіє як його Дарина. Наша з нею остання розмова забрала багато нервів, а виявилося, що вона просто мене десь бачила. Не згадала, де саме, назвала місцевий кінотеатр, бо, як виявилося, жили ми у сусідніх районах.

Дарина серйозно взялася за зміни у готелі. Пунктуальна, відповідальна, розумна і… Нормальна. Вона не задирає носа, до усіх ставиться ввічливо, кожному намагається підібрати зручний графік та виявляє турботу. Це набагато гірше, ніж вона була б зверхньою. Дарина одягнула нас у нову форму, класичну, але стильну, облаштувала зручніше підсобне приміщення, пригощає кавою та печивом, турбуючись, щоб усі мали час на відпочинок. А завтра організовує святковий корпоратив для адміністраторів і не прийти буде якось неправильно. 

Не скажу, що мені стало набагато спокійніше з відсутністю Ярослава, але нестерпного бажання втекти немає, навіть якщо мене дратує Дарина, якою б приємною у спілкуванні вона не була.

Катя має рацію, я мазохістка. Важко зітхаю. Йду до кімнати перевірити чи спить Матвій, потім приймаю душ і лягаю в ліжко. Завтра й справді буде важкий день, потрібно відпочити.

Я вже навіть звикла до шалених ранків, коли настрій твоєї дитини змінюється, як погода за вікном. Йому було в кого вдатися, тому сварити не можна. Сьогодні за вікном сніг та вітер і мій син вирішив, що у садок можна не ходити. Погоджується лише після того, як отримує дозвіл тягнути за собою машинку, знайдену кілька днів тому під подушкою.

— Щось мені підказує, що далі буде тільки гірше, — бурчу, швидко збираючись на роботу.

— У малого вогняний характер, — сміється Катя. — Це що на тобі? — зупиняється на порозі кімнати.

— Де? — не розумію, чому вона на мене так дивиться.

— Ти ж казала, що у вас корпоратив.

— Не нагадуй, — відвертаюся.

— Підеш у джинсах? Серйозно?

— А що? Ми просто посидимо. Може, я навіть переодягатися не буду, а залишусь у робочій формі.