Розділ 10 "Нервовий день"

Вікторія

Сказати, що я засмутилася та розхвилювалася — нічого не сказати. У мене під ногами підлога почала хитатися і стало важко дихати. Бідне серце стислося і відмовлялося правильно функціонувати, посилаючи тілом болючі спазми. Вони досі разом, і щасливі, якщо судити з її виразу обличчя.

— Віко, у тебе все добре? — тихо питає Оля.

— Так.

— Просто ти так зблідла. Якщо хочеш, йди відпочинь, нікого ж немає.

— Та ні, усе нормально. А у тебе як справи? Маєш засмучений вигляд.

— Є таке. Це особисте, — опускає очі.

— Вибач, не хотіла тебе засмутити.

— Якийсь невдалий день просто, — зітхає, а я киваю.

Хвилин через двадцять Ярослав проходить повз і підіймається ліфтом до себе, а ще через кілька — до нас виходять Борис з тією жінкою. Жінкою, поява якої знищила усю мою надію на примирення з коханим. Зараз чотири роки, що минули, задаються одним днем, рана знову на місці і віддає неприємним ниттям.

— Дівчата, познайомтесь з Дариною…

— Просто Дариною, — уточнює жінка.

— Дарина Олександрівна — замісник Ярослава Андрійовича. А це Ольга та Вікторія, Алла сьогодні працює у нічну зміну, ще одного адміністратора шукаємо, — усміхається Борис, ледве не кланяючись перед нею. Оля вітається, а я не можу й слова з себе вичавити. Не хочу її бачити, не можу згадувати той день. Вони мене вбили тоді, і зараз знову знущаються своєю присутністю.

— Сподіваюся, що з нас вийде гарний колектив і непорозумінь не буде, — Дарина усміхається, ще більше дратуючи. Вона гарна і доглянута жінка. Старша за нас, можливо, така на роки як Ярослав, але можу помилятися. — Поки Ярослав не повернеться, я житиму у його номері, а далі побачимо, — на мить наші погляди зустрічаються, вона не відпускає мене кілька секунд, а потім відводить очі.

Житиме у його номері… Звісно, а де їй ще жити якщо вони разом?

Через кілька хвилин спускається Ярослав, одягнений у пальто і з сумкою у руці. Вони виходять разом і до закінчення робочого дня ми більше їх не бачимо. Додому повертаюся розбитою і пригніченою. З мене вибили усі сили, у голові якась каша замість думок.

Вдома опиняюся раніше за Катю, забираю Матвія та розігріваю для нас вечерю. Втомилася страшенно, хочу просто відпочити і ні про що не думати. Катя теж повертається втомленою. Ми не порушуємо традицію чаювання, а потім розходимося відпочивати. Перед сном говоримо з сином про день, що минув, і ділимося своїми думками. Він рахує мені, розказує коротенький віршик про зиму і ділиться тим, як добре поводився у садочку. Ранкового скандалу навіть не згадує і виявляє бажання завтра йти до садочка. Хоч щось приємне за сьогоднішній день.

Зранку наші збори минають на позитиві, але бажання закатати скандал передалося до мене. Як подумаю, що знову побачу ту Дарину поряд з Ярославом… Холодним потом вкриваюся. Звісно, все минуло, почуття стерлося, навіть біль трішки притупився, але бачити його з кимось не можу. Одразу виникає реакція піти.

До готелю плетуся повільно і похнюплено. Коли доходжу, у сумці починає дзвонити телефон. На екрані ім’я самопроголошеного кавалера.

— Макс, — видихаю роздратовано. Вміє він підбирати моменти, коли говорити взагалі не хочеться.

— Привіт, Максе, — все-таки відповідаю.

— Привіт. Як ти? Вже на роботі?

— Так, буду заходити.

— Я швидко. Не відмовиш мені у вечері сьогодні?

— Е-м-м, — щось зранку погано вигадуються історії для відмови.

— Я можу заїхати по тебе на роботу.

— Ой, я сьогодні ніяк не можу, — після його слів відповідь зривається сама. — Маю вірш вчити з Матвієм. Ну, свята скоро, вони у садочку готуються.

— Розумію. А завтра? — не губиться він.

— А завтра я працюю у нічну зміну.

— Де? — дивується.

— Я більше не працюю у ресторані, — намагаюся пригадати, коли ми бачилися останнього разу. — Але зараз немає часу говорити. Я подзвоню, коли буде вихідний.

— Не забудеш? — чую усмішку.

— Ні. Бувай.

— Чекатиму, — він відхиляє виклик.

Згадую слова Каті, що Макс не налаштований здаватися і переконуюся, що потрібно з ним поговорити. Він дуже хороший і симпатичний, але не маю я до нього почуттів. І взагалі, бажання будувати стосунки не з’являється. Нічого не можу з собою зробити. Так, мені подобаються чоловіки, є природний потяг, хочеться романтики, але тільки уявлю, що хтось втручається у мій особистий простір, розумію, що не можу. Мені шкода його розчаровувати, але інакше не вийде.

— Привіт, — вітаюся з Аллою, увійшовши всередину.

— При-в-віт, — бурчить сонно, підпираючи долонями щоки.

Я сьогодні сама, тому не затримуюся, переодягнувшись, одразу виходжу до залу. Алла йде навіть не попліткувавши. Що з нею сталося? Якась дивна останнім часом. Займаю своє місце, в надії, що день пролетить непомітно і не принесе чергову халепу, їх і так було достатньо цього тижня.

— Доброго ранку, — голос, що лунає від сходинок, викликає бажання закрити вуха долонями, як це часто робить Матвій, коли не хоче слухати.

— Доброго, — вичавлюю з себе, кинувши короткий погляд на Дарину.

Вона у красивій синій сукні, темно-русяве волосся заколене ззаду і лежить на одному плечі, на обличчі макіяж. Весь її вигляд говорить про перевагу. Вона керівник і поводиться відповідно.

— Все добре? Алла вже пішла?

— Так, тільки-но вийшла, — говорю стримано. Скільки там ще днів лишилося допрацювати? Сумніваюся, що витримаю.

— Вікторіє, я хотіла б одягнути вас усіх в однакову форму, — підходить до стійки. — Ну, щоб не довелося підбирати потрібний колір, а він все одно не такий як в інших. Гадаю, нам потрібно зібратися усім разом та обрати щось класичне і стильне. Що думаєш? Ми ж можемо перейти на «ти»? — чекає відповіді, а я ледве змушую себе усміхнутися.

— Можемо. Але я не порадниця стосовно форми, бо працюю тут тільки до середини грудня.

— Чому? — дивується вона.