Розділ 9 "Новини"

Вікторія

— А коли їсти будемо? — питає Матвій, забираючись на стілець та викладаючи машинки на стіл.

— Зараз Катя прийде і будемо.

— А можна торт?

— Звісно, — усміхаюся. — Тільки після каші.

— Не хочу кашу, — кривиться, — вона не смачна.

— Смачна та дуже корисна. Виростеш великим і сильним, будеш маму захищати. Так? — нахиляюсь і цілую його у щічку.

— Так, — серйозно киває.

Ну чому йому нічого не дісталося від мене? Навіть колір очей і той від Ярослава. Суцільна несправедливість.

— Що ти їв сьогодні у садочку? — продовжую готувати вечерю.

— М-м-м, — задумується, хоча мені здається, що він міркує про щось своє. На його думку, важливіше.

— Згадуй.

— Суп, — видає стандартну відповідь. На такі питання він майже завжди відбивається супом, бо якщо після нього давали ще й кашу, навряд чи він її їв і запам’ятав.

— Нарешті я вдома! — чується голос Каті.

— Ура! — радіє малий, встає і біжить зустрічати.

— Мій горобчику, привіт. Як я скучила.

— Мама торт купила, — радісно оголошує Матвій.

— О, святкуємо? — проходять разом на кухню. — Привіт, — подруга ставить сумку на стілець. — Як бідна родичка тягла її на роботу і з роботи. Не встигла заїхати додому.

— Усе добре?

— Втомилася. Ось, — відкриває сумку, дістає звідти пиріжки. — Ледь не билася з бабцею, але пиріжки вона мені всунула.

— Як вони?

— Віриш, і поговорити нормально не встигли, два дні пролетіли, як дві хвилини. До речі, — виходить і через хвилину повертається з сумочкою у руці. — Твої передали, — дає мені гроші.

— Навіщо ти брала? — засмучуюсь.

— Бо мені і бабці моєї вистачило. Сонце, ти дуже вже самостійною хочеш бути. Вони ж твої батьки. Купиш щось Матвію, ти не так багато заробляєш у Білецького. Нових синців ніде не має? — зиркає на мене з підозрою.

— Катю, не роби з мене ще більшу брехуху. Немає.

— Я швидко в душ, — виходить, ніяк не відреагувавши на мої слова.

Потім ми вечеряємо, п’ємо чай з тортом, Матвій грається деякий час біля нас, а згодом йде до кімнати.

— Ти така мовчазна сьогодні. Втомилася чи про щось думаєш? — уважно дивлюся на подругу. Руде волосся стирчить із гульки, вона сидить навпроти, але таке відчуття, наче десь літає.

— Може, вип’ємо трохи вина? — запитує якось розгублено.

— Катю, що сталося? Щось з моїми? — починаю непокоїтись.

— Ні, вони дуже зраділи подарункам і навіть відпускати мене не хотіли, запрошували на обід. У них все добре. Просто я дещо дізналася… От думаю, чи варто тебе повертати у минуле?

— Є сенс приховувати? — встаю, дістаю пляшку вина і два келихи.

— Зараз, мабуть, ні.

— Угу. Я сьогодні збрехала, що заміж зібралася.

— Що? За кого? — дивується Катя.

— Ще не знаю за кого, ляпнула перше, що стукнуло у дурну голову. Він пропонував лишитися у готелі.

— А-а-а, захищала те, що лишилося тут? — торкається області серця. — Почну спочатку, — приймає від мене келих і робить ковток. — Коли поверталася від твоїх, зустріла Надьку Гальченко, вона з дівчатами до клубу збиралася ввечері і мене погукала. Ну, я вирішила не сидіти вдома і сходити розвіятись. Говорити, який клуб вона обрала?

— Я здогадуюся.

— Ага, там тепер народу — не проштовхнешся.

— Аж дурно від спогадів, — теж відпиваю вино.

— Так от, дізналася я дещо про нашу спільну знайому… У Білецької великі проблеми з алкоголем, — говорить, відпиваючи вино. 

— Вони і тоді у неї були.

— Але тоді її не лікували у медичному центрі від алкоголізму.

— Ого, — дивуюся.

— Вдруге, — шепоче, наче нас хтось чує. — Надька сплуталася з її компанією, деякий час гуляли разом. Казала, що на фоні стресу Лілька почала багато пити, постійні гулянки і повна відсутність контролю. Вона ледве довчилася, бо забила на усе.

— Якого стресу? — запитую нервово.

— Каже, нерозділене кохання. Гадаю, не варто довго думати до кого.

— Євген, — він згадується з морозом по шкірі та огидою всередині.

— Так, козел, який підставив і тебе. Шкода, що я його не зустріла. Та й Надька більше нічого не розповідала, а я не запитувала. Не хотілося підставлятися і викликати у неї питання.

— Оце так справи, — дивлюся на рідину у келиху і відставляю.

 — Тобі це не загрожує, — хмикає Катя.

 — Раніше я взагалі не пила.

— Тоді усе було інакше, — зітхає засмучено. 

— Вона питала щось про мене?

— Кілька слів, нічого особливого. Привіт передавала.

— Цікаво, вони спілкуються? Ярослав з Євгеном?

— А мені ні, — відповідає доволі різко. — Нічого не цікаво, що стосується двох придурків, які зіпсували твоє життя. А Лілька… Я  сумніваюся, що вона була в курсі справ Євгена. За коханням до нього вона не бачила нічого.

— Слухаю тебе і розумію, що абсолютно не хочу додому. Перед очима знову і знову виникає той вечір.

— Угу, гидко згадувати, — вона допиває вино і встає. Піду спати, очі злипаються.

— Катю, а замріяна ти чому? — зупиняю її на порозі.

— Що?

— Ну, замріяна. Вино сухе, а ти його не любиш.

— Тю, — знизує плечима, а потім усміхається. — Минуле зустріла у клубі.

— Яке? — дивуюся.

— Пам’ятаєш Ваню?

— Е-м-м, нагадай, — протягую.

— Він допомагав мені у той вечір… Ну…

— Зрозуміла. У вечір, коли все зруйнувалося. Я взагалі забула, що тобі хтось допомагав.

— Я теж, якщо чесно. Ми тоді ще трішки спілкувалися телефоном, а потім все припинилося. Він першим мене впізнав і підійшов.

— І-і-і? — протягую з усмішкою.

— Нічого, просто ми тепер знову спілкуємося, — теж усміхається.

— А, ну тепер зрозуміло, — знизую плечима. — Просто спілкуєтесь, — перекривляю її.

— Припини вигадувати, — починає сміятися, переконуючи, що цей невідомий Іван їй подобається.