Розділ 8 "Про минуле"

Вікторія

— Хто є вдома? А-у-у-у, — голос Каті викликає усмішку. Матвій кидає свої іграшки і біжить зустрічати, я йду за ним. — Мій горобчику, привіт, — поки вони обіймаються, я стою у темній частині коридору.

— А у мами вава, — серйозно говорить малий.

— Що сталося? — Катя знімає пальто, дістає з пакета шоколадне яйце і віддає Матвію. Потім запитально дивиться на мене. Доводиться вийти на світло, щоб побачити, як швидко змінюється радісне обличчя подруги на перелякане.

— Зміна минула вдало, — зітхаю.

— Це що таке? — протягує шоковано. — Віко… Це він? — в її очах безмежний жах та лють.

— Хто? — спочатку я навіть не розумію, про кого вона. — А-а-а, Катю, ні, — аж смішно стає. — Це…

— Не бреши мені! — підлітає, хапаючи за плечі. — Що це в дідька за вигляд? — гнів в її голосі навіть мене лякає. — Що? — з синця переводить погляд на червону пляму на грудях, яку не прикриває майка.

— Ніч була довгою, а я незграбною.

— Розказуй! Поки не почую усю правду, нікуди не поїду.

— Тобі збиратися не потрібно?

— Мамо, відкрий, — з’являється Матвій з іграшкою з яйця.

— Ще одна машинка до колекції, — віддаю її задоволеному малому.

— Їсти хочеш? — запитую у Каті, коли Матвій втрачає інтерес до нашої розмови.

— Віко… — шипить подруга.

— Добре, ходімо вип’ємо чаю, а потім допоможу тобі зібратися.

Доводиться почати з приходу Ярослава до готелю, заселення неадекватного гостя, дивний порятунок, ніч у ліжку Яра та мою незграбність у приготуванні кави. Вона слухає мовчки, затамувавши подих, і тільки її очі, що у відповідних моментах розширюються від жаху, говорять про бурю емоцій всередині.

— М-м-м, — протягує, коли я замовкаю. — А це точно не серіал і ти його не прикриваєш?

— Катю, він не настільки деспот, щоб підіймати руку.

— Я бачила, не потрібно мені розповідати, який він добрий. Мене не проведеш, — невдоволено стискає вуста. — Ну, подруго, ти вмієш потрапляти у халепи.

— Не сперечаюся.

— Мені от цікаво, якби у готелі не було Ярослава…

— Теж думала про це. Я змогла б втекти.

— Далеко? Чи може ти майстер кунгфу? Що це за готель такий, де немає охоронців? — починає закипати. — Навіть у нашому центрі є, а він, між іншим, не працює вночі.

— Тепер буде, Ярослав найняв чоловіка.

— Хоч до рани прикладай. Скільки тобі ще працювати там?

— Ну, якщо врахувати, що відпрацювала я дві зміни…

— Зрозуміло, ще довго. Твоя доброта грає проти тебе.

— Знаю.

— Я й знати нічого не хотіла б про того Бориса і всіх інших. Не можу дивитися спокійно, як ти робиш собі боляче.

— Сонце, зі мною усе нормально.

— Я бачу. От дивлюся в очі подруги, а бачу в них самовпевнену пику Білецького. Чого б це?

— Не вигадуй. Два тижні нічого не змінять, зате мене не буде гризти сумління.

— Якщо дракон не згризе, — підводиться. Усміхаюся від того, як затято вона мене захищає.

— Допомогти збирати сумку?

— Ні, я усе склала вчора, не спалося. Прийму душ і поїду.

— Передаси моїм, що я приїду навесні, бо…

— Завал на роботі, — перебиває мене. — Я пам’ятаю. А хочеш я з ним поговорю? — зупиняється на порозі. — З Ярославом.

— Ні, — відповідаю різко. — В жодному разі! Мені вистачило однієї твоєї розмови чотирирічної давнини.

— Та я теж усе життя її пам’ятатиму, — бурчить і виходить з кухні.

Прибираю зі столу, потім проводжаємо Катю і лягаємо з Матвійком читати книжечку. Звісно, про автомобілі, бо у нас вдома вже цілий паркінг з іграшкових. Не всі цілі, правда, але викидати їх не можна, син не дозволяє. Тепер, коли я знову зустрілася з Ярославом, їхня схожість стала ще очевиднішою. Навіть деякі рухи та міміка однакові.

— Болить? — вкотре запитує синочок і ніжно торкається пальчиками щоки.

— Майже минуло, — усміхаюся.

— Зараз переболить, — береться рученятами за плечі, нахиляється і починає дути на щоку, викликаючи всередині мене неймовірне тепло. Моя маленька опора і великий сенс життя. — Вже не болить? — цікавиться серйозно.

— Ні, не болить, — обіймаю його і вкриваю ковдрою. Дозволяю спати зі мною. Попереду вихідні, і жодної роботи. Борис наче знав, що зміна буде важкою і два дні відпочинку мені не завадять.

Буде час поблукати сайтами з пошуку роботи і, можливо, знайти щось пристойне з бажаним графіком. Залишитися я не можу, навіть якщо ми майже не будемо бачитись у майбутньому. Зараз про Матвія ніхто не знає, я хотіла розповісти після стажування, коли точно знатиму, що мене прийняли, а зараз радію, що не зробила цього, бо Ярослава це могло б наштовхнути на непотрібні для мене думки. Мені здається, якщо хтось з роботи побачить малого, довго думати на кого він схожий не буде. Хоча Катя каже, що я істеричка і накрутила себе до межі. Можливо. За ці роки я змінилася, більше не вмію швидко приймати рішення, мені потрібно все аналізувати, бо у діях оточення я бачу підступ.

Два дні спокою та позитивних емоцій від спілкування з сином допомагають позбутися напруги та привести до ладу емоційний стан. Я подивилася на теперішню ситуацію з боку, ще раз здивувалася збігу і проаналізувала свої дії. А ще придивилася кілька вакансій, сподіваюся, вони ще будуть вільними, коли я завершу стажування у готелі.

У понеділок починається звичний графік зі складним ранком, поспіхом та хвилюванням. Надія Петрівна забирає Матвія, а я, зібравшись, лечу на роботу. У суботу мені довелося придбати блузку на заміну тій, яку зіпсував Ярослав. Звук ґудзиків, що відриваються, досі лунає у вухах. Це було надто інтимно для відносин боса та підлеглої. Як же може знущатися з нас життя…

Алла, як завжди, спізнюється, Бориса теж ще немає. Встигаю спокійно переодягнутися і замінити Ольгу. Вона здалася мені сумною, але спитати я не наважилася. Алла теж приходить якоюсь дивною, переодягається і мовчки займає своє місце.