Розділ 7 "Знайомство з колективом"

Ярослав

Що змушує людей так нервувати при звичайній розмові? Цей Борис вже тричі зблід, а потім кілька разів позеленів, поки пояснив мені ситуацію з охоронцем. Навіть цей самий охоронець, якого він погукав для знайомства, поводиться спокійніше. Відпускаю їх, доручивши Борису оформити його на випробувальний термін.

Голова болить. Після безсонної ночі, повної пригод, мізки киплять.

Вікторія…

Дівчина, яка має незрозумілу владу наді мною. Сором’язлива, тендітна, беззахисна… І зрадниця. Як останнє сюди приплелося, не маю жодного поняття. Чому? Навіщо? А головне — за що? Гнів спопеляє зсередини, біжить по венах, обпалює думки. Дарма я її не відпустив, собі ж гірше зробив.

Не реагувати не виходить. Мовчати теж. Не торкатися… Коли вона поряд, налякана та розгублена, з синцем на щоці, хотілося обійняти. Притиснути до себе. Міцно. До браку повітря у легенях. Ненавиджу її і хочу до мурах по тілу. До потемніння у очах. Просто нестерпно знаходитися поряд, усі думки тільки про те, якою вона була слухняною у моїх руках колись. Чотири роки минуло і жодна жінка після Віки не викликала в мені таких емоцій. Особливих. Коли зносить дах і розум дурманить її аромат. Неповторний.

Працювати не виходить, відкладаю документи і виходжу з кабінету. На рецепції зі мною вітається Ольга, Вікторії вже немає. Втекла. До кого, цікаво? Новина про заручини Євгена чомусь переплітається у мене з Вікторією. Може, вони разом? Тому вона так агресивно відреагувала і вирішила піти? У номері жодного натяку на її присутність вночі, навіть ліжко застелила за собою.

— Ох, Віко… — давно я не мав таких хвилюючих міркувань. Знімаю одяг і лягаю подрімати, бо у голові справжній хаос.

Після короткого сну стає легше.

Вона допрацює два тижні і ми більше ніколи не побачимось. А природні чоловічі бажання можна вгамувати шляхом зустрічі зі знайомою, яка завжди рада побаченням. Поряд з Вікою була секундна слабкість, тримаючись на відстані такого більше не повториться. Все у минулому і до нього не можна повертатися навіть у думках.

Обідаю у ресторані, потім до самого вечора займаюся документами, там же випиваю чай і збираюся піднятися до номера. Навіть на вулиці не був протягом дня, бо хочу встигнути з усіма справами і скоріше поїхати додому. На рецепції мені широко усміхається… Як же її звати?

— Ярославе Андрійовичу, доброго вечора, — щебече дівчина.

— Доброго… — згадати ім’я не вдається.

— Алла, — нагадує з усмішкою.

— Так, пам’ятаю.

— Ви зовсім не розповіли нічого про себе.

— А мав? — її слова дивують.

— Ну, підлеглим завжди цікаво почути якусь цікаву інформацію про нового боса.

— Он як? І що ж вам цікаво? — стаю біля стійки. Не можу зрозуміти, вона фліртує зі мною, чи це звичний стиль спілкування?

— Здається, ви не місцевий?

— І що ж мене видає?

— Ну, хоча б життя у готелі, — накручує на пальця темне волосся. Точно фліртує.

— А якщо у мене вдома ремонт? — запитально здіймаю брови. Мені цікаво, яка її ціль у нашому спілкуванні.

— Ну… — задумується, кліпаючи довгими віями.

— Я з Дніпра, — спрощую її завдання.

— О, справді? Наша Вікторія теж з Дніпра, — навіть не підозрює, які небезпечні струни всередині мене зачіпає.

— Справді?  — дивуюся майже натурально. — А чому ж живе у столиці? Заміж вийшла?

— Здається, вона вчилася тут, — задумується. — А взагалі, Віка — закрита людина, небагатослівна і якась відсторонена.

— Це впливає на її роботу?

— Ні, просто в колективі вона тримається осторонь. Наче не хоче про себе говорити. Секретний агент, — починає сміятися. — А може, і є в неї хтось, вона ж не розповідає. А от я самотня, — вона трішки нахиляється, демонструючи своє декольте. О, з флірту одразу переходить до спокушання? Серйозно налаштована ця Алла. Що ж, я не проти подивитися, як далеко вона зайде. 

— Гадаю, проблем з пошуком у вас не виникне, — відводжу очі і збираюся пройти до ліфта, але вона не налаштована на такий хід подій.

— Може, вам принести чаю? Заспокійливого, — її поведінка говорить про бажання провести ніч у моєму ліжку. Я ж не наївний студент, щоб цього не розуміти. Спокусливо облизує вуста, стріляє очима, поводиться розкуто.

— Чаю? — зупиняюся. — А принесіть, — заходжу в ліфт, підіймаюся до себе і лишаю двері відчиненими.

Вона стукає через декілька хвилин, відчиняє двері і заходить, переконуючи у тому, що ліжко нового боса манить більше за роботу. В іншій ситуації я, можливо, не відмовився б, але не з підлеглою і не у ліжку, де спала Вона. Я бісовий мазохіст, але бажання лягти під ковдру і загорнутися у її аромат не лишає мені шансів протистояти.

— Чаю не знайшла, тільки вино, — на таці два келихи з червоною рідиною. Алла проходить і ставить тацю на тумбочку, озирається навколо, поправляючи на собі блузку. Точніше, відкриваючи для моїх очей більше дозволеного. Мушу визнати, що поводиться вона впевнено.

Віка так ніколи себе не поводила, хоча ми зустрічалися. Але я не вимагав. Мені подобалося її завойовувати кожного разу. Чому у цей момент я згадую про неї? Чому шукаю щось схоже? Бо інші на її фоні здаються невдалою копією. А копія ніколи не матиме шансу стати ексклюзивом. Це стосується емоцій, відчуттів і, зрештою, усього життя.

— Ну що ж, значить вино, — беру келих і сідаю в крісло. Вона не соромиться, займає місце навпроти на краю ліжка. Робить ковток і усміхається.

— І що ти хочеш за цю ніч? — питаю прямо, дивуючи її. Відставляю келих з кислим, теплим вином і чекаю відповіді.

— За приємне спілкування хіба потрібно щось просити? — змахує довгими віями, кладе ногу на ногу, демонструючи під спідницею панчохи.

— Набридла посада адміністратора? — запитую з напівусмішкою.

— Угу, — надуває нафарбовані губи, — нудно сидіти за стійкою і навчати стажерів.

— І ти готова переспати з незнайомцем за посаду, скажімо, старшого адміністратора з зарплатнею на кілька тисяч гривень вище? — мій голос грубий, і це я ще стримуюся.