Розділ 6 "Забуті емоції"

Вікторія

— Ти ще хто такий? — хрипить чоловік, намагаючись встати. — Ми просто говорили.

— За це я тебе і приб’ю, — чужий голос Ярослава навіть мене лякає. Очі темні, кулаки міцно стиснуті, дихання важке.

— Яре… — пищу розгублено, тримаючись за щоку.

— Зайди до мого номера, — гаркає, ковзнувши по мені поглядом. — Де твої речі? — підіймає неадеквата за шкірку, щоб поставити на ноги. — Збирай, — штовхає його до номера. Гість врізається у двері і приземляється на килимі.

— Не бий його… — промовляю тихо, хвилюючись про наслідки. Мені страшно його таким бачити.

— Хочеш продовжити спілкування? — обпалює своїм гнівом. — Мені здавалося, що тобі не сподобалося.

— Справді? — у моєму голосі проривається істерика. До організму нарешті дійшло те, що відбулося. — Чомусь чотири роки тому такий факт тебе не зачіпав, — випалюю з гнівом і мовчки пролітаю повз нього до сходинок.

Спускаюся на перших поверх, не стримуючи сліз. Злякалася, тіло дрібно трусить. Підходжу до дзеркальної стіни: щока червона, вже проступає синець. Красивою завтра повернуся додому… Схлипую, стрес наздогнав і виливається слізьми.

Поспішно витираю очі, коли відчиняються двері ліфта. Ярослав виводить горе-гостя, на обличчі якого більше немає усмішки. Він тримається за обличчя і не дивиться по сторонах. Яр смикає зачинені двері, прокручує замок і виштовхує чоловіка на вулицю. Зачиняє двері, кілька секунд стоїть не розвертаючись, а потім швидко прямує в мій бік. Опускаю очі, ховаючи постраждалу щоку за волоссям.

— Покажи, — заходить за стійку.

— Усе нормально, — буркаю, не дивлячись на нього.

— Віко, — зітхає, бере мене за плечі, змушуючи розвернутися до нього обличчям.

Прикладаю долоню до щоки, яку він миттю відхиляє, дивлячись на синець. Знаю, що виглядає неприємно. Він розгніваний, навіть за чотири роки я не забула його міміку, коли всередині бурлять емоції. Він підіймає руку і невагомо торкається пальцями щоки. Цей дотик ніжний та … він нагадує мені зайве.

— Не потрібно, — відхиляюся, відчуваючи ніяковість. Обхоплюю себе за плечі. Мені холодно, по тілу бігають колючі дрижаки.

— Необхідно прикласти щось холодне, — промовляє тихо, виходить з-за стійки, прямуючи у бік ресторану. Дорогою дістає телефон і комусь дзвонить.

— Борисе, якщо завтра зранку у готелі не буде охоронця, можеш на роботу не виходити, — гарчить у слухавку.

Він одягнений у темні трикотажні штани та білу футболку. Мабуть, відпочивав, поки не почув моїх криків.

Повертається швидко і простягає мені пакет з льодом.

— Приклади, щоб синця не було.

— Він вже є, — тихо відповідаю, але пакет беру. Стає легше, коли холод торкається пошкодженої шкіри. — Дякую.

— Зробити тобі чай? — обпирається на стійку, але ближче не підходить.

— Ні, дякую.

 Так шкода себе зараз, доводиться боротися з бажанням плакати, щоб не виглядати істеричкою. Я маю гніватися на гостя, який дозволив собі таку поведінку, а виходить усе навпаки — жалію себе.

— Тобі необхідно відпочити, вся трусишся.

— Мине, — кидаю трішки роздратовано. Його турботливі слова не в’яжуться з грубим тоном.

— Віко, — зітхає, — йди до мого номера і відпочинь.

— Мені потрібно працювати, — на нього не дивлюся, бо знову розплачусь.

— Я наполягаю.

— Ти не можеш вирішувати за мене.

— Я можу все. Тут. Йди, я посиджу за стійкою.

— А за це нікого штрафувати не будуть, — не можу змовчати і не вколоти.

— Подумаю, — хмикає роздратовано. — Не хвилюйся, я не заважатиму і не заходитиму.

Мовчу. Сваритися з ним сенсу немає, та й відмовлятися від допомоги теж. Виходжу з-за стійки, відчуваючи себе ніяково. Мені б додому, подалі від Ярослава, а він відправляє у свій номер…

— Там відчинено, — розуміє по-своєму мою розгубленість.

— Це погана ідея… — лякаюся своїх думок. Мені згадуються його обійми, теплі та затишні. Колись у них було спокійно.

— Правильна, — заходить за стійку і сідає на табурет.

Більше нічого не говорю, ліфтом підіймаюся на шостий поверх, перед номером довго стою, наважуючись, а потім заходжу. Ліжко розібране, на стіні працює телевізор, на тумбочці відкритий нетбук. Схоже, він справді відпочивав, переглядаючи новини, або ж працював у ліжку, поки не почув мій крик. Сідаю на стілець, тримаючи пакет з льодом на щоці. Гучно зітхаю. Обпираюся на спинку і заплющую очі. Оце зміна. А день тому вважала, що нам не потрібен охоронець. Я досі наївна дурепа. Нічому життя не навчило.

Після стресу хочеться спати, та й час пізній, а я вдень навіть не прилягла відпочити. Але лягати у його ліжко якось дико. А якщо хтось дізнається? Ким мене вважатимуть? Куняю на стільці, але смикати головою катастрофічно незручно. Наважуюсь прилягти. Спочатку збираюся зайняти іншу половину ліжка, але спокуса сьогодні сильніша за мене.

Якщо відкинути усі думки та неприємні спогади, можна вважати це солодким заспокійливим після важкого дня. Знімаю туфлі, лягаю на місце Ярослава і вкриваюся ковдрою. Мене з голови до ніг огортає його запах. Він новий, але все одно приємний. Забутий, але близький. Терпкий, з гірчинкою та складною історією. Болючий, наповнений стражданнями та розчаруванням, але водночас особливий. І стільки років не минуло б, він досі улюблений.

Засинаю швидко і розплющую очі, коли за вікном вже ранок. Підхоплююся з ліжка, заправляю його і зазираю до ванної кімнати. Краще не дивилася б, щока червона. Поправляю скуйовджене волосся і поспішаю спуститися. Знахабніла до краю, цілу ніч проспала у ліжку власника готелю, а він сидів на рецепції.

Застаю Ярослава сплячим за стійкою. Він поклав голову на руки і навіть не почув, як я підійшла. Застигаю, спостерігаючи за його спокійним обличчям та слухаючи розмірене дихання.

— Побачила щось цікаве? — розплющує очі, змушуючи мене червоніти.

— Не хотіла будити, — гублюся, ховаючи погляд.