Розділ 5 "Тонкощі роботи"

Вікторія

Зранку я, як зразкова матір, відводжу сина до садочка, готую їсти, перу, прасую, прибираю, потім біжу його забрати та збираюся на роботу. Не подрімала вдень, але зробила багато корисних справ для усіх нас. Ми погуляли з ним на вулиці, поговорили, випили какао у кафе. Обожнюю такі дні, але вони трапляються дуже рідко.

В основному я стараюся бути вдома у вихідні, щоб приділяти сину час. До готелю я працювала у ресторані, графік плавав, і такі дні взагалі були рідкістю. Зараз краще, але через два тижні я маю знову шукати роботу. Невесела перспектива на святкові дні, але іншого вибору немає. Моя незамінна помічниця Надія Петрівна готова прийти на допомогу, за що я їй дуже вдячна.

От саме тому мені муляють думки, що матір з мене така собі. Просто син поки що не може висловити таку думку, але я боюся цього у майбутньому.

Моя освіта фінансиста з дипломом бакалавра виявилася нікому не потрібною без досвіду роботи. А де ж мені його взяти, коли я сиділа у декреті, навчаючись на заочному відділенні? Інколи я, звісно, ходжу на співбесіди, але чим більше часу минає, тим менше мене хочуть слухати. Надія, що я колись працюватиму за спеціальністю, майже згасла.

Втім в очах батьків, моє життя у столиці склалося доволі позитивно. Я багато працюю у фінансовому відділі IT-компанії, тому дуже рідко їх навідую. Востаннє їздила минулого року, у січні на Різдво, а Катя кілька днів сиділа з Матвієм. Мої батьки навіть не здогадуються, що у них є внук і йому вже три роки…

Ось тому я погана донька. Надто багато брехні у моєму житті. Я не з’являюся у рідному місті, обірвала усі контакти зі знайомими, не говорю правду батькам. Причина? Їх багато насправді. На початку це була Таня Морозова. Так-так, дівчина, що народила дитину без чоловіка і моя мама осудила її з голови до ніг. Я боялася сказати правду. До тремтіння у колінах. І не сказала…

 Мені соромно, але інакше я вчинити не могла. Захистити свою дитину — це було моєю єдиною метою, і зараз нічого не змінилося. Це ще одна причина, чому батьки нічого не знають, бо тоді знатимуть усі: родичі, сусіди, знайомі. І батько дитини…

А ще я погана подруга, бо через мої невдачі, вірна подруга Катя, змушена жити зі мною майже на околиці Києва. Їздити на роботу двома видами транспорту і мати клопіт з моєю дитиною. Живемо ми дружно, але я завжди пам’ятатиму, що вона в цій квартирі тільки через нас з Матвієм.

Інколи, озираючись на минуле, не розумію, як у мене вистачає сил тягнути на собі стільки провини.

— Привіт, — до кімнати зазирає Катя. — Встигла, — видихає. — Маршрутки довго не було, а останній клієнт виніс мозок.

 — Не вдається абстрагуватися?

— Нєа, — знімає куртку, повертається у передпокій.

— Сонечко, мама біжить на роботу, а ти залишишся з Катею. Добре?

— А коли повернешся? — запитує малий, відволікшись від своєї гри.

— Зранку.

— А мені можна на роботу?

— Ні, любий, — усміхаюся, цілуючи його у чоло. — Ти ще маленький, — торкаюся пальцем його носика і поспішаю одягатися. — Не сумуватимеш?

— Я гратимусь.

— Слухайся Катю. Добре?

— Угу, — смішно протягує.

— Вікусь, ми подивимося мультик замість читання? Бо щось моя інтонація його не захоплює.

— Добре, сьогодні можна й мультик. Дякую, Кать.

— Пусте, біжи. До речі, я Макса сьогодні зустріла. Питав, чи ти вдома на вихідних.

— Тільки його мені й не вистачало, — бурчу, а вона сміється.

— Обступили кавалери з усіх боків.

Нічого не відповідаю, завершую взуватися і, поцілувавши сина, вилітаю на маршрутку.

Міняю Аллу і починається довге та нудне очікування ранку. Борис Вікторович, побажавши мені вдалої зміни, йде, а я роблю каву і дозволяю собі випити її за стійкою. Потім заселяю пару у стандартний номер, далі молоду жінку, яка приїхала у справах. Через годину — двох дівчат, які, схоже, приїхали відриватися на повну, і останнім чоловіка у номер люкс, отримавши від нього комплімент у своїй неперевершеності. І байдуже, що його погляд трішки розфокусований, комплімент виглядав щирим.

Коли двері вчергове відчиняються, легке хвилювання пробігає тілом. У погляді темно-сірих очей помічаю секундне здивування, коли Яр бачить за стійкою мене.

— Привіт, — промовляє, відвівши погляд.

— Привіт, — відповідаю тихо.

Він підіймається до себе, а я зітхаю. Важко мені його бачити, втекти від спогадів не вдається.

Коли зачиняється ресторан, взагалі стає тихо-тихо. Жодного стороннього звуку, тільки цокання великого годинника за моєю спиною. Дзвінок телефону лунає голосно, аж серце збиває ритм.

— Гранд Готель, адміністратор Вікторія. Чим можу допомогти?

— Дівчино, я хотів би замовити пляшку вина у номер люкс, — чується чоловічий голос.

— Перепрошую, але ресторан працює до десятої. Ви можете скористатися мінібаром у вашому номері.

— Шкода, дякую прекрасна Вікторіє, — знову обдаровує мене компліментом.

— Доброї ночі, — відповідаю з усмішкою і кладу слухавку.

Коли телефон озивається знову я здригаюся, бо задрімала. Протираю очі, відганяючи сон.

— Гранд Готель, адміністратор Вікторія. Чим…

— Вікторіє, радість моя, чи не могли б ви зазирнути до номера люкс? У мене виникли невеличкі проблеми з телебаченням.

— Одну хвилинку, — кладу слухавку, зачиняю вхідні двері і підіймаюся ліфтом на останній, шостий поверх.

В цьому номері у всіх проблеми з телебаченням, давно потрібно було полагодити, і я про це вже говорила Борису. У таких випадках незручно працювати самій, бо доводиться зачиняти вхідні двері, щоб піднятися до номера.

Зупиняюся біля дверей люкса і, перед тим як постукати, кілька секунд дивлюся на двері у кінці коридору. Президентський люкс зайняв новий власник готелю. Не вірю, що він за цими дверима. Не вірю, що ми знову зустрілися. Як же я боролася з почуттям, що ніяк не хотіло зникати…