Розділ 4 "Витримати"

Вікторія

Слова Ярослава б’ють холодом, відгукуються всередині тупим ниттям. Зараз переді мною стоїть незнайомець і він не приховує своєї зневаги. Про рішення поговорити я пошкодувала тільки-но він відчинив двері. Не така смілива, якою хочеться бути. Та й ніколи нею не була, особливо перед ним. Але й піти не можу, щоб остаточно не осоромитись.

— В першу чергу, потрібно бути людиною, — слова виходять тихими.

— Мабуть, ви завжди дотримуєтесь цього правила? — він робить крок уперед, а я інтуїтивно відступаю.

— Намагаюся, — на нього не дивлюся, пропалюю очима підлогу.

— Яка причина твого звільнення?

— Ви зі мною на «ти» чи на «ви», Ярославе Андрійовичу? — його тон підіймає в мені хвилю обурення. — Особиста.

— Цікаво, — він збирається ще щось сказати, але я перебиваю.

— Відпусти мене, — дивлюся йому у вічі. — Ти ж сам знаєш, що так буде краще.

— Відпрацюй обговорений період і йди, — вимовляє роздратовано, розвертається і підходить до столу, — ніхто не тримає. Це все? Ти для цього приходила?

— Так.

— Повертайся на робоче місце, — швидко долає відстань до дверей і, не дивлячись на мене, виходить.

Притискаюся спиною до стіни, намагаючись вирівняти збите від хвилювання дихання. Хочеться плакати, але не можна, не тут. Я витримаю. Допрацюю два тижні, а потім зникну назавжди. Я повинна витримати.

— Борисе, — чую голос Ярослава, — стосовно охоронця…

Далі їхні голоси віддаляються, а коли зовсім зникають, виходжу з кабінету. Якби в мені не було стільки доброти та розуміння до інших людей, я наплювала б на усе і не вийшла сьогодні. Але совість не дасть підставити Бориса, тому змушена терпіти грубий тон та зневажливі погляди Ярослава.

— Чула? — запитує Алла, коли повертаюся за стійку.

— Що саме? — намагаюся не показувати свого настрою.

— У нас буде охоронець.

— І від чого він нас охоронятиме? Тут, наче, завжди спокійно. — Хоча мені він знадобився б. Тільки від мене ж самої та того, що відбувається на душі від моменту зустрічі з Білецьким.

— А про крадія забула?

— Ну, він не був небезпечним, — згадується чудернацький чоловік, який вирішив, що може винести зі свого номера усе, що сподобалося. Це був другий день мого стажування. Алла розповідала, що бували й інші цікаві персонажі, але колишній власник не вважав за потрібне наймати охоронця.

— Номери бронюють, — зітхає дівчина, перевіряючи в ноутбуці.  — Люди збираються святкувати Новий рік у столиці. Ех, хоч би хтось в ресторан запросив.

— А хіба ти не зустрічаєш з тим хлопцем? — схоже, я щось пропустила з її розповідей.

— Розбіглися. Тому свята я проведу або на роботі, або до батьків поїду. Тебе підмінити не потрібно?

— Ти готова працювати за мене у новорічну ніч? — дивуюся.

— Якщо не зустріну щедрого мільйонера, в чому я дуже сумніваюся.

— Завтра перше число, побачимо графік, — не хочу говорити їй, що на свята вже не працюватиму тут. Вона обов’язково запитає причину, а я ще не вигадала переконливу історію.

— Як гадаєш, наш бос самотній?

— Без поняття, — виходить трішки різко. Стільки років минуло, а перед очима жінка у його сорочці, яка відчинила мені двері.

— Мабуть, такі чоловіки не бувають самотніми, — продовжує ділитися своїми думками. — Та й таргани у них поводяться, як мільйонери.

— Точно, — буркаю, і одразу ловлю на собі її зацікавлений погляд. — Я про те, що у всіх нас свої таргани.

— Ти ніколи не розповідаєш про себе. Чому?

— Бо немає чим ділитися, — знизую плечима.

— Ти ж з Дніпра, так?

— Так, після навчання тут залишилася.

— Не дуже тобі пощастило, працюєш адміністратором. Ще й живеш хтозна-де. Сама чи з хлопцем?

— Віко, — від відповіді мене рятує Борис Вікторович. — Хоч ти й стажуєшся, мушу поставити тебе у нічну зміну, бо потрібно дати Ользі вихідний.

— Е-м-м, коли? — подумки прошу, щоб це було не у вихідні, бо Катя зібралася поїхати до батьків.

— Завтра, — показує мені свій журнал.

— Добре, — вибору не маю, завтра Каті доведеться побути нянькою для Матвія.

— Та-а-а-к, — протягує Алла, перевіряючи у ноутбуці, — ввечері першого грудня чотири заселення.

— Добре, — зазираю їй через плече, — буде чим зайнятися.

Я справді радію, робота відволікає від непотрібних думок, бо їх у мене зараз з лишком.

До завершення робочого дня Ярослав у готелі не з’являється. Це дарує неабияке полегшення, після розмови з ним мій емоційний стан був на межі зриву. Не можу я спокійно реагувати на його тон, стара образа не дає.

Повертаючись додому, купую продукти та встигаю придивитися подарунки для Матвія і Каті, а також купую невеликі сюрпризи для батьків. Передам Катею привіт від доньки, яка майже рік не з’являлася вдома.

— Мамо! — з самого порогу мене зустрічає Матвій.

— Привіт, мій солоденький, — присідаю, щоб його обійняти.

— Ти холодна, — весело пищить він.

— Бо на вулиці що? Яка пора року завтра настане? — підводжусь, знімаю куртку. — Зима, — говорю весело. — Ось-ось випаде сніг, стане ще холодніше, а незабаром Святий Миколай принесе подарунки під подушку, і розпочнуться різдвяні свята, — беру пакет і проходжу на кухню.

— А мені принесе подарунок? — йде за мною.

— Звісно. Ти ж був чемним хлопчиком?

— Обов’язково принесе, мій котику, — Катя присідає біля нього, цілуючи у щічку. — Дитина весь вечір чекає маму додому.

— А я завтра вдома цілий день, піду аж ввечері.

— Поставили в нічну зміну?

— Угу, — починаю викладати продукти.

— Добре, що не в п’ятницю. Нумо, всі сідаємо до вечері, — відпускає малого і починає накривати на стіл.

— Катю, які делікатеси! — усміхаюся, звернувши погляд на стіл.

— Те, що треба, коли настрій на нулі. Покажи мені того, кому не ставало краще після картопельки у мундирах, жирного оселедця з цибулькою та чорним хлібом, і помідорами, законсервованими власними руками? Покажи? Де та людина?