Розділ 2 "Нові умови"

Вікторія

Співробітники вітаються, а я навіть дивитися у той бік не можу. Перед очима все пливе від хвилювання. Хапаюся пальцями за стійку, бо не впевнена, що зможу встояти. Наче й не було тих чотирьох років… Зараз я почуваюся дев’ятнадцятирічною дівчиною, зрадженою та покинутою.

Його кроки розносять відлуння, в такт моєму серцю, яке оклигало і намагається вирівняти свій ритм, наче старий зламаний годинник.

— Наші адміністратори: Ольга, Алла та Вікторія, — починає представляти Борис. — Ще одна вакансія наразі відкрита.

Далі він називає імена всіх у цій залі, а я так і стою, не підіймаючи погляду. Не знаю, чи дивився він на мене, не цікаво. Я знаю, що не працюватиму в цьому готелі. І секунди більше не хочу тут перебувати. Халепа з халеп — знову перед святами шукати роботу.

— Що ж, — голос Ярослава пускає тілом тремтіння, — сподіваюся, ми спрацюємось. Можете розходитися по робочих місцях, — він говорить суворо, навіть роздратовано. Розумію, що навіть не дивлячись впізнаю цей голос серед тисячі інших.

Здіймається гул, народ розходиться, до мене за стійку повертається Алла.

— Дорогий чоловік, правда ж? — обпирається на лікоть, проводжаючи усіх поглядом.

— Кому дорогий? — з хвилюванням впоратися не вдається, у вухах гуде.

— Образ дорогий, та й сам гарний.

Не втримуюся, підіймаю очі, проводжаючи поглядом його широку спину, обтягнуту темно-коричневим піджаком. Він змінив зачіску, зараз волосся трішки коротше. Втім, як і я, моя довга коса перетворилася на коротке каре. Здається ще вищим, ніж у спогадах, хоча це тільки мої відчуття. Цікаво, він одразу мене впізнав?

— Ідеальна заміна лисому Валерію Яковичу, — виносить вердикт Алла.

Мовчу.

Мені терміново потрібно на свіже повітря, бо гепнуся прямо на кахлеву підлогу. Чому він придбав саме цей готель? Навіщо? У нього ж інший бізнес був. Найстрашніші підозри кружляють у голові, змушуючи серце боляче стискатись. Усі події минулого без дозволу виринають у спогадах. Ненавиджу його за зраду! І поки не розплакалася, потрібно звідси тікати. Так, я боягузка і зроблю усе можливе, щоб зберегти свою таємницю.

Мені щастить, Борис Вікторович заходить до підсобного приміщення, тому чимдуж поспішаю туди.

— Перепрошую, — зачиняю за собою двері, радіючи, що більше нікого немає. — Борисе Вікторовичу, у мене в житті дещо змінилося, — на ходу вигадую історію. За останні роки я навчилася майстерно брехати, як би бридко це не звучало.  

— Я слухаю, — відставляє склянку з водою. Схоже, і його нове керівництво змусило хвилюватися. Що тоді говорити про мене?

— На жаль, я не зможу тут працювати.

— Як це? Що сталося? — дивується він.

— Це особисте, і я не хотіла б його підіймати. Вибачте, але так склалися обставини.

— Ну… Я навіть не знаю, хотів готувати документи, щоб оформити тебе на роботу.

— Дякую, але не вийде, — переступаю з ноги на ногу. — Відпустіть мене, будь ласка, — останні слова звучать як благання.

— Зараз? — ще дужче дивується він.

— Я погано себе почуваю, — вирішую давити на жалість. Майстер-клас від Каті у спілкуванні з чоловіками.

— Сьогодні тобі ніхто не виплатить гроші.

— Нічого, я почекаю. Можна?

— Ну, добре. Тримати силою не буду, але це дуже невчасно.

— Вибачте, що підставила, — не чекаючи його відповіді, накидаю на себе куртку, хапаю свої речі і, подякувавши, виходжу через чорний хід.

 Розумію, що маю вигляд божевільної, яка у балетках вирішила прогулятися по калюжах у кінці листопада, але зараз це дрібниці. Я викликаю таксі і їду додому. Не хочу ні про що думати, давно не переживала такого стресу, руки досі трясуться. Вдома випиваю ромашковий чай і доволі довго просто сиджу, втупившись в одну точку, поки на телефон не приходить повідомлення від подруги.

Катя: Як справи? Дракон на обрії не з’являвся?

Я: Не питай, я знову без роботи.

Катя: Що сталося?

Відповіді не чекає, одразу дзвонить.   

— У мене дві хвилини часу, розповідай, — шепоче у слухавку.

— Я тобі говорила, що у готелю має змінитися власник?

— Наче так. Що, всіх розігнав?

— Ні, тільки я втекла.

— А чому… — замовкає. — Ну ні, не може бути, — протягує голосно. — Білецький?

— Так, власною персоною.

— Це точно?

— Катю, ти ще мене спитай, чи я його ні з ким не сплутала, — ледь стримую роздратування.  

— Це від шоку. Але як? Чому його занесло так далеко?

— Я не питала, забрала речі і пішла.

— От же ж зараза! — не стримує емоцій подруга. — Все життя зіпсував і ще й зараз з’явився. Ой, мене гукають, — говорить вже тихіше. — Тримай хвоста пістолетом, до вечора.

— Угу, до вечора, — зітхаю, завершуючи виклик.

Так, потрібно зайнятися домашніми справами, щоб не думати про своє «везіння». Перед святами не завадить прибрати у квартирі, перебрати іграшки Матвія, поки він не бачить, і подумати, що придбати йому під подушку. Час летить швидко, потрібно займатися чимось корисним, замість того, щоб копатися у минулому.

Тільки-но підводжусь, телефон озивається знову. На екрані номер Бориса Вікторовича. З’являється думка не відповідати, але стає соромно.

— Я слухаю, — відповідаю, нервуючи.

— Вікторіє, тут така справа… — протягує він. — У бухгалтерії тобі не зможуть виплатити гроші, якщо ти не відпрацюєш увесь обговорений період, тобто ще два тижні.

— Чому? — дурно від такої думки. Не можу я там працювати.

— Розпорядження нового керівництва.

— Добре, тоді нехай ті гроші залишаться йому, — не витримую, внутрішня напруга сягає піка.

— Не знаю, що у тебе сталось, але мені не дуже кортить залишитися без половини свого заробітку.

— А ви тут до чого?

— Мене оштрафують якщо ти не відпрацюєш.

— Це за договором? — у голові не вкладається ця інформація. Вперше чую про такі великі штрафи.