Сьогодення
Вікторія
Дощ заливає вулиці. Перехожі намагаються швидше сховатися від його люті і тільки мені байдуже. Про парасолю я згадала, коли промокла майже до нитки. Відкрила, але врятувати ситуацію вона вже не зможе. У прострації доходжу до метро, доїжджаю до потрібної станції, а потім на маршрутці дістаюся своєї зупинки.
Через хаос думок я забула, що мені потрібно було зайти до магазину, купити продукти і подивитися подарунки до майбутніх свят. Все стало неважливим. Один погляд перекреслив плани та такий дорогоцінний спокій. Я шокована. Не вірю, що ось так просто зустріла того, хто, здавалося б, давно у минулому. І розчарована, що серце відреагувало не так, як повинно було. Я ж забула… Тоді чому досі болить?
На четвертий поверх підіймаюся пішки. Одяг намок і це створює дискомфорт. Тихо відмикаю двері, заходжу, вмикаючи світло у коридорі. Роздягаюся, сідаю на пуфик, щоб зняти взуття й зависаю. Дивлюся на стіну, прокручуючи зустріч із Ярославом. А що як він заселиться надовго і ми знову побачимось? Що робити? Що говорити? Хоча, навряд чи він заводитиме зі мною розмови. Тоді ж не хотів розмовляти. Ох, усі події знову перед очима…
— О, ти чому тут сидиш? — з кімнати виходить Катя. — Я думала, у мене глюк, чула, що двері відчинилися, а тебе немає. Що? — стає поряд. — Втомилася?
— Втомилася, — повторюю за нею.
— Мокра?
— Угу, парасолю забула.
— Тобто? — здивовано перепитує, дивлячись на ту саму парасолю.
— Відкрити.
— Задурили тобі голову у тому готелі, — бурчить і проходить на кухню. — Малий спить, іди їсти.
— Щось рано. Він не захворів?
— Та ні. Ти час бачила?
— Я плелась як стара незграбна гусениця, — зітхаю, зупиняючись на порозі.
— Гусениці стають чарівними метеликами.
— Мені це не загрожує.
— Я суп зварила, ще гарячий. А взагалі, тобі не завадило б щось міцне випити, щоб не захворіти. Коньячку бахнеш? — звертає на мене погляд.
— Так, — йду до ванної, щоб помити руки. Коли повертаюся, подруга вже накрила на стіл.
— Де ти ходиш? Я зараз слиною вдавлюся. Точно равлик якийсь. А все тому, що потрібно відпочивати, — бурчить на мене, будуючи для себе бутерброд.
— Катю… — затинаюся, досі не можу прийти до тями. Підіймаю чарку і перехиляю в себе її вміст. Кривлюся від гіркоти, прикладаючи пальці до губ.
— Ей, ти ж не на поминках, — обурюється подруга. — А я?
— Майже. Вимушено згадала минуле.
— Яке? — насторожується.
— Ярослава зустріла, — підіймаю на неї погляд. Бачу, як розширюються її очі, а вуста складаються у літеру «о».
— Кхм, що? Чекай, — один махом випиває алкоголь і сідає навпроти. — Де зустріла? Сподіваюся, уві сні?
— Якби ж то… Ми зіштовхнулися на виході з готелю, — не можу зрозуміти, яких емоцій більше. Всі перемішалися.
— Ти впевнена, що то він? Тобто… Що я несу? — знову наливає нам коньяк.
— Більше не хочу.
— Не завадить. Мені так точно. І що? Говорили?
— Ні. Про що ми можемо говорити?
— А й справді, немає ж про що, — хитає головою. — Ти щось відчула? — питає обережно.
— Страх.
— Що він дізнався? — одразу ловить хід моїх думок.
— На мить мені так і здалося.
— Цього не може бути, — говорить серйозно.
— Ти впевнена?
— Так. Навіть не думай. Вона ніколи цього не скаже. Просто доля…
— Я дуже сподіваюся, що зранку його там не буде. Або ж мені пощастить з ним не перетнутися.
— Не хочу тебе засмучувати…
— Щастить мені дуже рідко, — продовжую за неї. — Тоді доведеться прогуляти роботу, щоб його не бачити.
— Це ж треба… — бачу, що вона не знаходить слів.
Насправді я теж не знаю, що можна сказати. Чотири роки минуло, я заспокоїлася і відпустила ситуацію, намагаюся будувати своє життя, не повертаючись до спогадів. А все те, що болить і ранить ховаю далеко в пам’яті. Не можна людей так шокувати, нерви ж не залізні.
— Дякую, було дуже смачно, — підводжусь й починаю прибирати тарілки.
— Я сама приберу. Йди відпочивай. На вихідних ти пригощала мене, тепер прийшла моя черга.
— Ох, Катю, ти робиш для мене набагато більше, ніж я для тебе.
— В блокнот записуєш? — хмикає ображено. — Сподіваюся, ти будеш відпочивати, а не лити сльози в подушку, згадуючи поганця Білецького?
— Все минуло, і згадувати його я хочу в останню чергу.
— А виходить? — запитально здіймає брови. — Бо в мене ні, дехто дуже сильно нагадує.
Нічого не відповідаю, вона сама усе чудово розуміє. Йду в душ, переодягаюся до сну і на пальчиках заходжу до кімнати. Як я можу забути Ярослава, коли на своєму ліжечку спить його точна копія? Він навіть хмуриться так само і має складний характер батька. Матвій назавжди прив’язав мене до спогадів. Я не страждаю, просто ніколи не зможу забути того, що було між нами з Ярославом.
Щільніше вкриваю свого хлопчика, вмикаю нічник і лягаю в ліжко.
Завтра буде довгий день, я навіть боюся уявити, як заходжу до готелю, перелякано озираючись на всі боки. З’являється думка подзвонити Борису і відпроситися, але на випробувальному терміні, мабуть, не варто так робити.
Сплю тривожно, постійно прокручуючи у голові нашу зустріч. Що я відчула? Катя знає мене краще за всіх, крім страху у душі плескається образа та гнів. Мабуть, чотири роки не достатньо, щоб викорінити їх.
Зранку, за звичним розкладом, довго буджу сина, вмовляю його поснідати, а потім збираю до садочка. Після всіх процедур стрімголов збираюся сама, поки він катає машинки на підлозі у кімнаті. Найважче — це ранки. Мені не можна запізнюватися, а Матвій не дуже поспішає до садочка, була б його воля, він у нього не ходив взагалі. Коли приходить сусідка, я саме одягаю на малого верхній одяг.
— Поводься гарно, синочку, — цілую солодкі щічки і Надія Петрівна забирає його.
Він зранку не багатослівний і ми всі звикли. Надія Петрівна живе на поверх вище, має багаторічний педагогічний стаж, і допомагає мені за невелику плату. Вона відводить та забирає Матвія з садочка, займається з ним, поки додому не повертається Катя або я. Спочатку я дуже боялася залишати з нею Матвія, цілими днями місця собі не знаходила, а коли зрозуміла, що вона нормальна і син звик до такого графіку, заспокоїлася. Мені потрібно працювати, це єдиний вихід у нашій ситуації. Тим паче дитина навчається чомусь новому, у Надії Петрівни дуже креативний підхід. Можна сказати, що мені пощастило з нянею.
Відредаговано: 17.03.2023