4

Вечірній центр міста — це завжди щось казкове. Всі крамниці вмикають яскраві гірлянди та різнобарвні вивіски, люди проходять під сяйливими вогниками, не перестаючи фотографуватися, а також заходять перекусити чи випити горнятко кави або какао, щоб зігрітися. Все завалено снігом, який, на щастя, не тане.

Після шостої тут надзвичайно багато люду, особливо підлітків, а вони неодмінно заходять до мене. Бо в «Заварених мріях» просторо та яскраво. Тут особлива атмосфера свободи та волі. Нічого зайвого.

— Це мінімалізм, — якось пояснила Богдану, поки той роздивлявся два звичайні столики та однотонні деталі інтер’єру. — Мало речей і свобода

— Знаєш, як це називаю я? — крутнувся чоловік до мене, весело схиливши голову на бік. — Бідність.

— Це називається «досить задаватися».

— Повний несмак.

— Це ти несмак. Йди геть.

В «Ранній пташці» навіть дихати нічим. Всього так багато, що кожного разу боюся перекинути горщик чи інший декор на поличках. Власне, я була там лише два рази й більше свого носа точно не суну.

Веду довгу чорну стрілку, уважно поглядаючи на своє віддзеркалення. Наче вийшли однаковими. Тоді додаю якнайбільше рожевих блискіток на повіки, щоб зробити світло-блакитні очі більш чистими. Начебто новорічний яскравий макіяж. Усміхаюся відображенню та відставляю дзеркальне, глянувши по той бік вулиці.

І враз на очі потрапляє дивовижна картина. Перед кав’ярнею стоїть кілька людей, схоже, родина. Батько запалює бенгальський вогник, і той різко розлітається сотнями іскорок, що відбиваються в моїх зіницях. Маленька дитина у великих білих рукавичках реготить, підстрибуючи, щоб забрати палицю, зовсім не боячись бурхливих іскорок. Тим часом мама, натягнувши широку усмішку, вмикає камеру на телефоні, ігноруючи холод, що морозить шкіру пальців.

Моє серце пришвидшується, коли переводжу погляд на «Ранню пташку».

Разом зустрінемо Новий рік, приготуємо какао чи що ти там ще задумала?

Я не хочу лишитися самою самісінькою в новорічну ніч. Не хочу дивитися на людей, що гулятимуть центром, запускаючи різнобарвні салюти, слухатимуть промову президента та кидатимуться снігом, а сама при цьому одиноко продаватиму глінтвейн без друга чи подруги поруч.

У морозну новорічну ніч страшний не холод, а відсутність людського тепла.

«Рання пташка» зачинена. Не дивно, бо вже близько восьмої, а Богдан неодмінно відпустив співробітників раніше.

Мої вуха раптом вхоплюють знайомий голос, що пробирає шкіру до кісток. Музика лунає з колонки поруч, через що я кліпаю швидше, стримуючи дивні почуття.

ABBA "Happy New Year". Трясця. Цей сумний мотив зовсім недоречний для мого спаплюженого та тривожного настрою. Якщо вищі сили існують, то це явний знак діяти.

Я судомно хапаюся, забігаючи в невеличку комору та хапаючи ніжно-блакитне пальто. Накидаю його на светр, коли лечу до виходу, ігноруючи крижаний мороз, що одразу б'є в щоки.

Озираюся на всі боки, помічаючи, що більшість крамниць зачинені. Лише торговий центр вдалині та кілька точок лишаються відчиненими. Здалеку блимає височезна ялинка. Мій розгублений погляд метається вогниками довкола неї, допоки йду прямо. Торкаюся пальцями скляних дверей, намагаючись розгледіти простір всередині, але там надто темно. Підводжу очі на вивіску «Зачинено» та втикаюся лобом у двері.

— Пішов.

Підібгаю вуста, не витримуючи музики, що долинає сюди. Я забула причинити двері, тому ця сильна мелодія прямо-таки шкребе серце. Та і що б змінилося? Богдан пропонував, а я прогнала його. Може, вже вдома відкорковує пляшку з алкоголем, увімкнувши «Один вдома».

Нервово копаю ногою килимок при вході та заплющую очі, аби відпустити цю ідею. Загалом Новий рік я проведу не на самоті, а в оточенні інших людей, що верещатимуть та бігатимуть центром міста, знімаючи сотні відео на пам’ять. Вони приходитимуть та вітатимуть мене зі святом, купуючи напої. Це чудово.

Але де ж моє диво на Новий рік? Здійснення мрії, віднайдене щастя та вічна усмішка на вустах? Кави мені не достатньо.

З моїх вуст виходить пара, вдаряючись у чисте скло, а тоді щось міцно огортає моє тіло. Я здригаюся, враз підвівши руки, щоб вдарити.

— А що це ти робиш під моїми дверима? — питає Богдан, і тепер я точно мушу битися. Його долоні міцно охоплюють мій стан, не даючи змогти втекти до безпечного острівця.

— Влаштовую напад. Вкраду пару кактусів, — кладу долоні поверх його, невдоволено підвівши очі до неба. — Все, відпускай.

— З чого б це?

Кліпаю.

— Що?

— Я ж під дією новорічно-любовного зілля. Так не вийде.

Я намагаюся обернутися обличчям до Богдана, але той дозволяє зробити це лише на половину. А втім, цього достатньо, щоб обурливо глянути йому в очі, в яких блимають новорічні вогники.

— Не смійся.

— Я правду кажу, дурна, — раптом твердо вимовляє чоловік. Мої брови здивовано вигинаються, коли не помічаю в погляді смішинок. — Ти й справді сліпа, Єво.