3

Невже Богдану й справді немає чого робити? Варто мені вийти на вулицю, як він вже там щось їсть або спілкується з перехожими. Через це мені доводиться ховатися на своєму безпечному острівці.

Вже сутеніє, а отже згодом він забереться звідсіля. Зачинить, як і всі інші, свою кав’ярню раніше, рушивши додому, бо як-не-як, а свято наближається. І я лишуся тут сама самісінька наодинці зі своїм глінтвейном та новорічними комедійними шоу. Хіба не чарівно?

Художниця зима продовжує скидати з неба різноманітні сніжинки, що падають на шибки крамничок, допоки землею човгають лопати, розгрібаючи брудний сніг. Всі в передчутті чарівної новорічної ночі.

Вчергове протираю шваброю підлогу, як враз плечем в людину позаду. Різко обертаюся:

— Перепро…

— Та не страшно, — перебиває Богдан, струшуючи невидимий пил зі своїх штанів. Сніг на його взутті забруднює вимиту підлогу.

Трясця.

Я різко ставлю швабру, випустивши з грудей вогняне повітря.

— Що таке? Що ти робиш в моїй кав’ярні? Ідеї крадеш? В інстаграмі подивися, там все є.

Раптом у його пальцях з’являється купюра двохсот гривень.

— Я по каву.

Фиркаю, але все-таки йду до свого робочого місця з усім приладдям.

— Схоже, в кав’ярні навпроти її готують неправильно, - бурчу, розвівши долоні. Різко обходжу прикрашену касу, на якій стоїть гномик на довгих ніжках, та спираюся на неї руками. На обличчя враз лізе лагідна усмішка: — Яку каву бажаєте? Новорічні знижки друзям не роблю.

Богдан підводить очі, вивчаючи дощечки наді мною, де великими літерами виведені назви напоїв, їх вміст та ціни навпроти. Тим часом я ковзаю очима по його обличчю, зіщуливши очі.

— На ваш смак. Здивуйте мене, і я навіть виставлю це в історію.

— Яка честь, — заводжу очі під повіки, але одразу обертаюся до стійки позаду, щоб розпочати приготування.

Від такого тобі дах зірве, любчику.

♫

— Смачного! Не вдавися, будь ласка, — усміхаюся, накривши каву кришечкою. – Для моєї кави потрібен вишуканий смак, якого в тебе, на жаль, немає.

Богдан заводить очі під повіки, ледве стримуючи підступну усмішку.

— І що це? — він бере напій до своєї долоні, поки я підходжу впритул до каси – білого столика.

— Випий. Тоді скажу.

І він ковтає. В мене прямо-таки метелики в животі оживають, коли закусую губу, вивчаючи те, як Богдан намагається зрозуміти, що саме я зробила.

— Що там?

— Звичайні інгредієнти. Кава, вода, вино, мед, цукор та листочок магнолії.

Чоловік зиркає на список напоїв, але не знаходить нічого з подібним вмістом.

— Магнолія? Звідки в тебе магнолія?

— Пий, тоді скажу, - мило кліпаю оченятами.

Чоловік морщиться, але робить ще один ковток. Одразу після цього я вказую великим пальцем ліворуч, і погляд Богдана спиняється на скляній прямокутній вазі, в який стоїть гілочка з рожевими та пахучими магноліями, одна гарніша за іншу.

— І що це таке?

— Пий, — скидаю брови, кидаючи виклик. А коли Богдан робить ще один ковток, солодко тягну: — Зілля кохання. І дякую, що зробив три магічні ковтки.

Богдан не може стримати сміх, що проривається крізь стиснуті вуста, допоки я поблажливо усміхаюся.

— Смійся скільки хочеш, але в Новий рік сила магії підвищується, а я тільки що причарувала тебе.

— Та ти зайву роботу зробила, — зазначає чоловік, а я вкидаю його двісті гривень до інших купюр. Ігнорую дурну насмішку та просто спираюся долонями на поверхню столика. Наші очі опиняються на одному рівні.

— Печиво з передбаченням на честь Нового року? Чайові? Тістечко «Макарон»? Якщо ні, мені треба мити підлогу.

Богдан облизує вуста після ще одного ковтка зілля, а тоді ставить стаканчик на касу, зацікавлено зазирнувши мені в очі.

— То ти святкуватимеш сьогодні тут? Я можу зіставити тобі компанію.

— Їдь додому, — вихоплюється з вуст, коли шоковано округлюю очі. Мені зайва конкуренція не потрібна.

— Я маю на увазі допомогти тобі у твоїй кав’ярні. Разом зустрінемо Новий рік, приготуємо какао чи що ти там ще задумала? Я ж також тільки нещодавно переїхав, а всі родичі та друзі в іншому місті.

Раптом його долоня опиняється біля мого незворушного обличчя та легко закладає пасмо волосся за вухо. Його погляд затримується на сережках з формі сніжинок, допоки я стежу за чоловічими очима, не рухаючись:

— Ти смієшся з мене.

— Ти встала навшпиньки, щоб бути одного зросту.

Я заплющую очі, підібгавши вуста, допоки шкіра знову закипає.

Єво, щоб тебе!

— Отже, слухай мене уважно… — шепочу, різко піднявши підборіддя. — Знайди собі іншого клоуна, а до мене не лізь.