2

Шлунок скручує.

Хочу їсти, але єдина пекарня зі смачною випічкою знаходиться навпроти – праворуч від «Ранньої пташки». Якщо швиденько збігаю, можливо, не наражуся на чергову втрату новорічного настрою.

І без того цілий день займаюся документацією, паралельно готуючи каву, а окрім цього слід встигати мити підлогу та займатися суміщу зі спецій для глінтвейну. Витрати немалі, враховуючи вино (навіть далеко не найдорожче), апельсини, імбир, горіхи та інші дрібниці, але в новорічну ніч однаково можна буде заломити ціни та лишитися в плюсі.

Дай Боже.

Я штовхаю дверцята, потрапляючи на прохолодну вулицю. На щастя, сьогодні без вітру. Тихий мороз просто стоїть у повітрі, десь здалеку чується гра на саксофоні Last Christmas вуличного музиканта, який розбавляє атмосферу прикрашеної новорічними декораціями вулиці.

Хутко перебігаю широку дорогу, якою ніколи не пересуваються автівки. Ця територія для прогулянок та яскравих світлин під гірляндами, що сполучають дві паралельні смужки з крамниць та кав’ярень.

Миттю влітаю до «Ласого шматочку», втікши від радарів Богдана. При вході дзенькають дзвіночки. Я вичікую, витираючи засніжені ноги об килимок, допоки жінка заберає своє тепле та запашне замовлення, а тоді різко гальмую біля каси.

- Дай-но мені круасан з шинкою та сиром.

- Богдан забрав останній, - усміхається Марина в зеленій кепці без верху. Її чорне волосся, як завжди, зібране в низький хвіст. Позаду дзенькають дзвіночки, і жіночка полишає теплу пекарню. Тепер в приміщенні лишаюся лише я, Марина та дівчина, що займається приготуванням випічки.

- Знову? – вичавлюю, спершись долонями на касу. – Він же їх ненавидить! А я голодна! – кидаю змучений погляд на скляну вітрину, прикрашену вогниками та маленькими сніжинками на ниточках. Саме лише солодке або таке, що я не люблю. – Ну серйозно? Це все, що я беру у вас, а він знову купив останній? Ви один на день готуєте?

- Він взяв три, - зазначає Марина, раптом скинувши брови, але я не спиняюся, сівши навпочіпки перед вітриною. Вивчаю всю випічку, бігаючи очима по цінниках.

- Боже, чого він мене так не любить? Сам приперся сюди, коли в мене бізнес розцвітав, а тепер ще і їжу мою забирає. Ненавиджу невзаємну симпатію.

«Нам за двадцять років, а сперечаємося, наче діти».

- Чуєш, Єво, - кахикає Марина, сівши навпочіпки по той бік скляної вітрини. Я не звертаю на подругу уваги.

- На словах йому не скажеш нічого хорошого, бо сміятиметься та фиркатиме, а я поглядом, на жаль, не вмію розмовляти, - зітхаю. – Хоча по його погляду і без того все зрозуміло.

- Ти дуже погано розумієш натяки поглядом, - тихо веде Марина, клацнувши пальцями. Я концентрую увагу на слойці з сосискою в кетчупі й тяжко зітхаю.

- Та він мене ненавидить. Ми ж конкуренти, - бурмочу. – Хоча я пару разів намагалася подружитися. Але він так себе поводить, що яка там дружба. Видно, що, на його скромну думку, я заноза, яку треба прибрати. Ще й сліпою мене назвав. Сьогодні. От буквально годину тому. А я ще, дурепа, місяць тому ледве не запропонувала йому погуляти разом! Ледве на побачення не покликала! Та це не я, а він сліпий, скажи?

- Єво. На мене подивися, - рикає Марина, але я лише спираюся лобом на вітрину.

- Може, Богдан мені просто подобається? А я йому ні, тому і бішуся? Фу, не хочу, щоб мені хтось подобався. Не хочу показатися стереотипною, але маю сказати цитату про каву, як істина бариста. Любов – як чашка гарячої кави. Можна отримати тепло, а можна сильно обпектися. Ну і навіщо мені обпікатися?

З моїх вуст злітає невдоволене пирхання.

- Може, щоб отримати тепло?

Я завмираю, а тоді заплющую очі.

Щоб у мене язик відсохнув…

Повільно підіймаю голову від вітрини, дивлячись вперед на Марину, що прикриває обличчя долонею, не в змозі стримати беззвучний сміх. Моє обличчя горить через потужний сором, коли повільно обертаю голову ліворуч та помічаю чоловіка, що сидить навпочіпки поруч.

Богдан уважно спостерігає за мною, вивчаючи кожну темно-русяву волосину, що вибилася з пучка. Я ковтаю слину, коли пожежа досягає щік та вкриває шию. Кутики вуст нервово підіймаються.

- Це я не про тебе, - ледве кажу.

- Оу… - чоловік супить брови. – То є інший конкурент Богдан, який забирає твою їжу та назвав сліпою годину тому? – Богдан раптом усміхається, але на відміну від мене задоволено, бо це не він потрапив у найпаскуднішу ситуацію в житті.

- Так, - радісно киваю, що аж очі сяють. – Він магазин жіночої білизни нещодавно відчинив на нашій вулиці, пам’ятаєш? – стримую тремтіння вуст.

Богдан підводить очі, задумавшись.

- То ти конкуруєш з ним?

- Так, - усміхнено зітхаю. – Він член родини, тому сваримося.

- А хіба всі твої родичі не в іншому місті? – задумливо тягне Богдан, і я відчуваю, як тремчу.

Підіграй же мені! Не будь таким падлюкою!

- Ну так. Він далекий родич, тому з ним я святкувати нічого не буду. Ясно? Тобто тільки що я казала про нього, а не про тебе. Зрозумів?