1

Життя завжди звучить тією мелодією, якою ти його наповнюєш.

♫

В щасливому та мирному майбутньому.

Існує два варіанти розвитку подій, коли починаєш власну справу, в яку вкладаєш всі накопичені кошти: все або матиме непоганий успіх, або ж з тріском провалиться. А коли цей бізнес – кав’ярня, шанси видертися на вершину подібні до спроб зібратися на засніжену Говерлу.

Та я змогла це зробити. Вклала всю себе та все, що мала, аби лише заохотити щонайбільше людей заскочити за горнятком найрізноманітнішої та по-справжньому чарівної кави й солодким тістечком. Я стою міцно, гордо тримаючи гірські палиці, встромлені в сніг, допоки поруч, на вершині Говерли, майорить прапор з логотипом моєї кав’ярні. Другого дому.

«Заварені мрії».

Ніжні, неначе вершки раф-кави, та затишні, ніби різнобарвні гірлянди на новорічній ялинці серед темної кімнати.

Я люблю спокійні стіни, прямо як стаканчики для теплих напоїв, обожнюю коричневі деталі, що походять на особливі шоколадні домішки, та два бежеві столики зі зручними рожевими стільцями по обидва боки. Моє кохання – це люди, які лишаються, аби випити кави, сидячи біля скляної стіни при вході, обрамленої гірляндами-вогниками. Ніби сенс існування – це їхні розмови, несподіваний сміх та тиха новорічна музика з колонки.

Люблю цей острівець тепла.

Допоки не підводжу очі, щоб глянути на інший бік вулиці.

Присягаюся, Ґрінч існує. Можливо, він не печерний зелений монстр, який живе на крутій сніговій горі, але точно той, хто планує знищити мій новорічний настрій, підірвавши авторитет кав’ярні.

«Рання пташка». Це так… ніяк. Ну просто назва турецького серіалу, на яку всі чомусь клюють, неначе бачать перші мандарини в грудні. Вона така… шаблонна, але водночас достобіса цікава.

І я ненавиджу це, бо вона ж через дорогу! Понура, вся темно-коричнева, надто сильно обставлена всередині, що вдихнути нема де, але при цьому зацікавлює наявністю книжок. Ба більше, Богдан має двох помічників, що фактично виконують всю роботу принеси-подай, допоки він займається папірцями. І я не можу звинувачувати його в цьому, бо Богдану довелося витратити чимало сил та грошей, аби досягти подібного результату, але однаково бісить.

Стежачи за тим, як вчергове за день люди входять до «Ранньої пташки», яка, як і моя кав'ярня, знаходиться на центральній вулиці зовсім недалеко від кількох офісів та двох університетів, я висипаю китайське печиво з передбаченнями до скляної круглої банки. На Новий рік всі захочуть дізнатися про свою подальшу долю.

Богдан ніби б’є мене ногою, через що палиці випадають з рук, і я просто кочуся засніженою горою, допоки він встановлює логотип своєї кав’ярні на вершечку Говерли, замість мого.

Це ж яким треба було бути пихатим, аби кілька місяців тому відкрити тут свою кав’ярню прямісінько навпроти моєї? Скажу чесно, ми сварилися на підвищених тонах, бо це мої гроші та хліб, на який зазіхнув цей грубіян із зачесаним волоссям, ніби в Стефана Сальваторе.

Новорічні дзвоники, що лунають на фоні пісні, відходять на другий план, коли обходжу свою бежеву стійку-касу. Зовсім не переймаюся легким одягом, коли штовхаю скляні двері, дозволяючи морозу зазирнути до запашної кав’ярні. Водночас поширюю аромат вулицею, аби той полоскотав нюх кожного перехожого.

Сніг хрустить під ногами в чорних чоботах, коли ставлю руки в боки, стежачи за людьми в «Ранній пташці». Там значно більше столиків, як і місця, яке Богдан заставив квітами та іншим декором.

- Джунглі, - пирхаю під носа.

- Салон краси, - шикає у відповідь Богдан, і я аж підскакую, ступивши крок у бік. Враз переводжу невдоволений погляд на свого енергетичного вампіра, що нахабно спопеляє мене очима, вклавши руки до кишень чорної куртки.

- Там взагалі є чим дихати? – буркаю, скинувши брови, а тоді схрещую руки на грудях, жмакаючи рожевий фартух, вдягнений поверх білого светра.

- Йди підлогу помий, - піддражнює Богдан, нагадуючи мені про чистоту та затишок. Я стримую гримасу обурення, підриваючи «Ранню пташку» поглядом.

- Рот свій помий.

- Від мене пахне свіжою кавою з правильно обсмажених зерен без жодних дефектів і хвороб та з ідеальними пропорціями. Ти знаєш, що таке пропорції, Єво?

Враз я різко штурхаю ногою вперед, підхоплюючи носком трохи брудного снігу, і той потрапляє прямо на чорні штани Богдана. Роблю це ще кілька разів підряд, аж допоки чоловік не відбігає на достатню відстань.

- І так завжди, - гукає він, наближаючись до «Ранньої пташки». – Коли закінчуються слова, вона грає м’язами.

- Іди пустелю пилосось! – гарчу, а тоді розвертаюся, маршируючи назад до свого вогнища.

- Позичиш пилосос? – долинає позаду. – А, у тебе ж тільки швабра, вибач, забув!

- Задавака! – вигукую, пірнувши до безпечного приміщення. Одразу спиняюся, вивчаючи брудну підлогу, на якій розтанув сніг, перетворивши світлі плити на коричневу калюжу.

Треба мити.

♫

Я уважно дивлюся на дерев'яний чорний штендер для оформлення крейдою. Схиляю голову набік, вивчаючи надпис білим кольором, а тоді раптом відчуваю різкий біль.