П'яниця тринадцятий

Не буду більше пити я… Хоч, правда,

Яка розумная цьому альтернатіва?

Лесь Подерв’янський – Гамлєт, або феномен датського кацапізму

_______________________________________________________

Вася бухав третій тиждень.

Стільки тривав лише останній “заплив”, а в цілому… а в цілому він вже й сам не міг згадати.

Забацана малосімейка в хрущовці нагадувала поле бою. Але, направду, жодної епічної битви тут не відбулось: світлі паладини не спиняли орди Темряви, ставши своїми потужно-незламними грудьми у них на шляху, благородні ельфи не відбивали навалу орків… І навіть Чак Норіс не удостоїв це місце своєї присутності, аби дати неілюзорного кун-фу черговим негідникам (які лиш на це й чекають).

Навіть портал до пекла тут не відкрився. Хоча… тут вже як сказати.

Полеглим в тяжких боях пляшкам “Хортиці” й “Козацької ради” складала компанію ПЕТ-тара з етикеткою “Десант міцне” – покручена, зім’ята. Видно, що бій був запеклим.

Поміж пляшок завалялась сіро-червона баночка з-під REVO – Вася моментами бував ще тим гурманом.

Пляшки займали майже усе вільне місце. У кімнаті, в коридорі, під ліжком, під столом, на столі – там вони ділили житлову площу з рештками нехитрої закусі. Викиданням сміття Вася себе не утруднював – бо навіщо? За пару днів буде те саме.

Безмовний цвинтар хмільного делірію. Ода марності та тлінності буття людського.

Сам володар забуття й славний завойовник, що увічнив своє ім’я набігами на алкогольний відділ в АТБ, валявся на зожмаканих брудних простирадлах, відкоркувавши баночку світлого нефільтрованого. Розірваний пакетик кальмарів лежав поруч на пошарпаному табуреті з відламаною ніжкою.

Похмелятися треба вміючи – цієї непорушної заповіді Вася свято дотримувався, відзначившись у даній справі нівроку грунтовним підходом.

– Ну ось ти й приплив, любчику.

– Хто тут?! – Вася підскочив, ледь не розплескавши пиво. Чути голоси для визнаного майстра літрболу вже давно не було чимось незвичним, та цей лунав аж напрочуд реально.

– Я тут, алкаш ти нещасний. На вікно поглянь!

Вікно – немите, з потрісканою рамою, затягнуте павутинням – було місцем пам’яті про локальну сутичку. Тут гордо вишикувались воїни спецпідрозділу з квітчастими етикетками “Тетерів  – хмільна вишня”. Але тепер там, дивом вмістившись поміж порожніх пляшок, стояла вона.

Білочка.

“Допився”, – подумав би Вася в іншому випадку. Але зараз він про це не думав, у всі очі задивляючись на незвичайну гостю.

Білочка була не просто білочкою. По-перше, вона стояла на двох задніх лапах… Ну, це в принципі не дивно, зважаючи на ситуацію. По-друге – вона була одягнена, та не аби у що.

Гостроверхий капелюх та плащ із темного оксамиту доповнювали червоні саф’янові чобітки з декоративними мідними застібками. У руці (чи в лапі?) білка тримала чарівну паличку – акуратно вирізану з цільного шматка дерева та гладенько відполіровану.

Чисто тобі відьмочка з якоїсь фентезійної книги – які Вася любив читати, коли… ще був нормальним. Колись дуже давно, вже й не згадати.

А ще в неї було напрочуд гладеньке й шовковисте хутро й настільки миловидне личко, що Вася аж залип. З жіночою статтю в нього у житті завжди було так собі, а вже останнім часом… Ну кому потрібен запойний? От і задивився. Навіть попри те, що це білка.

– Яаа… Неправда, я щасливий алкаш, – зрештою “відкиснувши”, відповів.

– Та плювати, щасливий ти чи ні, – відрізала білка. – Річ у тім, Василю, що так далі жити не можна. Ти маєш зав’язати!

– Ще чого! – з подивом мовив Вася. – Мені й так норм.

– Тобі, може, і “норм”, – суворо промовила гостя, – а от іншим може стати не дуже. Ти на календар коли дивився востаннє, дурило?

Вася знизав плечима. Календар на стіні був – але за бозна який рік. Старий, битий життям кнопочний телефон валявся на столику – між порожньою банкою з-під “Будвайзера” і запецяним паспортом, де на відкритій першій сторінці значилось: “Драний Василь Йосипович”. Дотягнувся до апарату, увімкнув. На екрані світилось: “12.03.20ХХ”.

– О, вже березень, – хмикнув Василь. – Ну то й що?

– А те, – стишеним голосом промовила білочка, – що завтра п’ятниця тринадцяте, ідіоте!

– Та хоч сорок третє лютого, – відмахнувся він. – Мені що з того?

– Ой-йой… – скрушно промовила білка. – Тяжкий випадок.

Змахнувши паличкою, вона плавно опустилась на підлогу. Не злізла – а злетіла повітрям, насилу обравши місце для “посадки” посеред гори пляшок. Прямо як у тому фільмі про Гаррі Поттера.

– Отож, слухай уважно, – мордочка білки прибрала зосередженого та значущого виразу. – Завтра, як я вже сказала, п’ятниця, тринадцяте число. Ти – тринадцятий п’яничка у цьому районі. Якщо ти завтра вип’єш хоч краплю спиртного – межа між світами зітреться, і настане апокаліпсис…

– А мені що? – з виразом відвертого нерозуміння запитав Вася. – Пофіг мені на цей світ. Аби випити було… А як ти мене здумала життю вчити – то не старайся. У тітки Валі з сусідньої квартири не вийшло, а в тебе й поготів. Того або йди… або приєднуйся, другою будеш.

Білка, звузивши зелені оченята, зміряла його недобрим поглядом. Знов змахнувши паличкою, злетіла в повітря, злевітувавши чітко Василеві на груди. І тією паличкою звиздонула йому просто межи очі.

Вираз “зірки в очах засяяли”, що часом траплявся йому у книжках, втілився в реальність – в очах у Васі заіскрили не просто зорі, а весь Чумацький Шлях. Багатостраждальний жбан, що до кінця не відійшов після вчорашнього, заболів так, що бідолаху мало не скрутило.