П'яній весна
І знов я йду
І знов я йду,
По тій самій кривій стежині,
Де біль і кривду
Я знайду!
І знов стою на тім шляху,
Тернистому, глухому,
Тихому, — знайомому,
І там знайшла я річечку зовсім суху.
Зі сліз моїх посохших,
Із болю мого на травині,
Де я заплакала по новій,
І знову затопила я ручій..
Своїм тихим почуттям,
Таким нікчемним,
Тим коханням, —
Одурманена я ним.
Чому я народилася нікчемою,
Що не владах зі своїм почуттям?
Чому я одурманена тобою
І твоїм тихим забуттям?
Чому я знов йду по тій стежині?
Кривій, глухій,
Страшній... — знайомій.
Куди пливу я на древині?
Я знов тону на тій стежині,
І порятувать мене нікому...
Я більш не поверталася додому,
Бо я згубилася в дорозі:
В гущавині страшній
Із своїх почуттів,
В гущавині непроглядній
Із твоїх кайданів.
Відредаговано: 03.11.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
