4

Я відкрила очі та перше що зробила — це подивилась на свої руки. Вони всі були в засохлих кровʼяних потоках та маленьких круглих ранках. Відчуття тривоги та ком у горлі, котрі пропали після вчорашнього спокійного вечора (я повернулась з торбами, віддала їх пані Тібодо, відвезла Алекса на вечерю, і мене відпустили), повернулись знов. Але чим більше я роздивлялась руки, тим зрозуміліше ставало, що відбулося. Погляд на відкрите навстіж вікно, де вже на всю розжарювалось нещодавно вийшовше з-за обрію сонце. Я заснула, забувши закрити вікно на ніч, налетіли комахи, комарі, чи москіти, та покусали мене, а я, сама того не усвідомлюючи, розчесала уві сні руки до крові, але от чого тільки долоні…

Двері несподівано розкрились, на порозі стояла Вікторія у своїй незмінній спортивній ранковій формі — топі, велосипедках та бігових кросівках.

— Я на пробіжку, скоро повинні привезти молоко. Ось гроші, і передай, що на наступному тижні нам треба буде в два рази більше, та ще щоб підготував партію особливого, він сам знає.

— Добре.

Двері зачинились, а я взяла телефон, та подивилась на екран. Звʼязку не було. Ну і добре. Треба вимити руки. Я підвелася з ліжка, накинула вчорашнє плаття (не було б зайвим нарешті розібрати нормально валізу та розкласти всі речі), вийшла в коридор та одразу наткнулася на Кенджі Тібодо.

— О, Анно, чарівна Анно, саме вас я тут і очікував.

Чоловік притиснувся до мене, від нього пахло молоком та дуже різким парфумом. Я спробувала відштовхнутись від нього, але руки притисли мене ще дужче.

— Анно, не треба соромитись, — палко зашептав він мені на вухо, — я бачу ваші цікаві погляди на собі, ви мені теж дуже до вподоби.

— Відпустіть…

— Ну чого ви, Анно, тільки скажіть мені «так»! І ми обидва отримаємо те, що бажаємо. Дружина не дізнається…

— Відпустіть! — вже крикнула я на все горло.

— О! Ну хоч хтось… — почувся приглушений крик з холу.

Кенджі Тібодо повернув голову в сторону дверей та послабив хватку. Я одразу відскочила від нього.

— То це остаточне «ні»?

— Авжеж ні!

Мені дуже сильно захотілося закритися в ванній кімнаті та прийняти душ.

— Добре, поки що я приймаю вашу відмову і сподіваюся, що це залишиться тільки між нами. Я, навіть, дуже на цьому наполягаю… нам же не потрібні зайві клопоти, згодні?

Замість того щоб вийти в хол, він несподівано пішов до ванної кімнати. Я максимально притислась до стіни, щоб навіть ненароком не торкнутись його, прошмигнула до дверей та вискочила в хол.

— Тримайте!

На мене одразу накинувся чорношкірий юнак двадцяти років, в босоніжках, сірих шортах, квітастій помаранчевій сорочці поверх білої майки та в картузі. Він всунув мені в руки деревʼяний ящик з баночками з молоком. Я не одразу помітила, що все його обличчя було в жахливих шрамах, а на лівій руці було татуювання візерунків, котрі намагались маскувати ще більші та ще глибші шрами.

— Дякую, — тільки й змогла вимовити я.

Його очі боязко бігали по всьому холу.

— Ага.

Він розвернувся і швидко пішов до виходу.

— Постривайте, а гроші?

— Хай Таня мені їх передасть! — кинув він роздратовано через плече, — зайву секунду я тут лишатись не збираюсь.

Хлопець зник у дверях, а я підмітила, що Реджинальда не було на своєму пості. Це щось новеньке…

— Почекайте! — викрикнула я.

Поставивши ящик посеред холу я поспішила до входу. Там чорношкірий хлопець вже завів свій старенький брудний позашляховик.

— Нам наступного тижня потрібно буде у два рази більше, та ще партія особливого! — кричала я щодуху, щоб хлопець почув.

— Добре! — кинув він у відповідь, але якийсь первісний жах промайнув у його очах.

***

— Я не розумію, чому ти така спокійна? Тут просто якась дичина несеться одна за одною, а твоя реакція на все це приблизно дорівнює реакції табурета на масові вбивства.

— Ой, та завали ти вже! — вино остаточно зірвало всі мої запобіжники рівноваги та спокою. — Як хочу, так і реагую. Я взагалі дуже стійка до багатьох подразників, ще й до того ж я сама підписалася на всю цю муть, і тепер пізно було давати задню! Гроші з неба не сиплються просто так…

Я дихала як загнана коняка, та з силою стискала бильця крісла.

— Може водички? — озвався бармен.

— Ні, дякую.

Я серйозно так приклалася до бокала. Майже одразу мене попустило.

— На чому я там зупинилась?

— Чорношкірий хлопець зі шрамами, — любʼязно підказав бармен.

— Та що той хлопець... Більше нічого цікавого в той день не відбулося, рутина, окрім вечора…

***