3

Більше нічого особливого в той вечір не сталося. Ми мовчки дивились на захід сонця, їли сендвічі з шинкою та пили самогон. А коли сонце зайшло та комахи зовсім оскаженіли, ми повернулись до маєтку.

Таня пішла кудись на другий поверх, мабуть до своєї кімнати. Покої ж Алекса були на першому поверсі за дверима одразу біля Реджинальда, всередині…

***

— Та скільки можна?! Міледі, чесно, ти дуже вродлива, у тебе приємний голос, та історія твоя здається цікавою та інтригуючою, але ці сухі та детальні описи! Це ж просто якийсь морок. Я розумію, відверто кажу, розумію, ти хочеш переказати нам оздоблення місця, де все відбувається, щоб ми розуміли хто куди йде, та де перебуває, і опис персонажів: одяг, зовнішність, все має значення, але ж матінко моя редакторка! З такими сухими сухарями ми наваристою юшки не зваримо.

Запанувала тиша. Прожектори ніби стали світити ще яскравіше. Я намагалась підібрати хоч якісь слова, але цей чоловічий голос зі сторони бару вибив мене з колії думок та памʼяті. Тиша продовжувалась.

— Ні, ну так-то я трохи згоден, — пролунав голос бармена, — крапельки якоїсь виразності не завадило б.

А оце вже мене прям розгнівало. Я добре так приклалася до вина, зʼїла кілька трикутників сиру, та ще кілька ковтків згори.

***

Ранок першого робочого дня в маєтку Тібодо видався світлим ззовні та похмурим всередині. І це стосувалося як самої будівлі, так і мого стану.

За вікном вже встало ясне сонце, природа прокинулась, ні одної хмаринки на небі, а от всередині маєтку, точніше в моїй кімнаті — не було ніякої радості та ясності, хоч стіни й були білі.

Ззовні я була молода та здорова, на вигляд, а от всередині після вчорашнього міцного, сумнівного ще й саморобного алкоголю, не все було добре. Голова боліла, хоча, добре, що не нудило. До того ж тривога знову тут як тут. Ще й додалась якась важкість у горлі, ніби невеличкий ком застряг.

Хотілося дуже пити та прийняти душ перед тим як приступити до своїх обовʼязків. Запах перегару в кімнаті теж радості не додавав.

Пʼята нуль дві на годиннику. Сон в мене завжди був дуже чутким, ще й організм якось так дивно працював, що завжди прокидався за кілька хвилин до будильника. А ще й будильник я завжди заводила не на круглий час, а на кілька хвилин більше, чи менше. Дивна звичка, котра лишилась ще зі школи.

Накинувши вчорашнє плаття я швиденько вишмигнула в коридор. Так, кухня була, здається за третіми дверима. Таня вчора поспіхом показала та пояснила, що троє дверей — то особисті кімнати обслуговуючого персоналу маєтку, тобто — моя, Вікторії та Реджинальда. А ще тут була кухня, та туалет з ванною.

Так, за третіми дверима виявилась кухня, на якій вже знаходилась Вікторія. І знову я не змогла відвести вчасно погляд від її фігури, що також не змогла не помітити вона.

Велосипедки, топ, бігові кросівки. Все чорного кольору. Вона явно була після пробіжки, чи ранкового тренування, бо мʼязи були в розігрітому стані, напружені, а спина... Вчора, через одяг, та саму ситуацію, я не помітила спину, а сьогодні жінка стояла боком і, яку ж вона мала спину! Це була просто стіна із мʼязів.

Вікторія тримала в руках невеличку баночку з молоком, помішувала його ложкою, та ніби щось нашіптувала.

Я швиденько підійшла до графіна з водою, та навіть не шукаючи стакану чи чашки, почала жадібно поглинати вологу, яку так жадав мій організм.

Коли я нарешті напилася, а Вікторія закінчила з молоком, то вона спокійно звернулась до мене:

— Бери що хочеш, тут все наше загальне, окрім цього, — показала вона мені пусту баночку з-під молока, — це моє, це попрошу не чіпати. Рамон привозить молоко лише раз на тиждень, тож я не хочу бігати в його пошуках, через те, що тобі захотілось випити кави з молоком. До того ж воно козяче.

— Добре, я все одно не люблю молоко.

— І ще одне. Будемо їздити за продуктами в місто по черзі, я — щовівторка, ти — щоп'ятниці.

— Я не проти.

— Гарного дня.

— Навзаєм.

Вікторія поклала порожню баночку назад до холодильника та вийшла з кухні.

Пʼята нуль сім. Треба поквапитись. Душ. Почистити зуби. Поснідати рисом та двома яйцями. Про дрескод мені нічого не казали, а якби він був, то неодмінно пані Тібодо нагадала б про це вчора, тож я одягла чисту блакитну сестру вчорашньої сукні й вийшла в хол.

Реджинальд сидів на своєму посту — на кріслі-гойдалці біля дверей Алекса. Рушниця лежала на його колінах, як вірне та улюблене дитя. Довгий погляд, після якого на кілька секунд скосив очі та скорчив гримасу, ніби він кричав від болю, а потім знов прийшов до норми та махнув головою в бік дверей, мовби дозволяючи прохід. Ця його витівка знов посилила мою тривожність. Як на це взагалі реагувати? Хвороба в нього якась, чи може просто дід з глузду вже зʼїхав? Чи доречно йому взагалі зброю тоді довіряти?

Він знову нетерпляче трусонув головою, щоб я швидше заходила до Алекса та не мозолила йому очі на довіреній для охорони території.