2

Скляні двері самі розʼїхались перед моїм обличчям і дуже гаряче повітря одразу оповило усе тіло. Виходить, що одягти легке біле плаття та світлі босоніжки взагалі не було поганим рішенням.

— А оце ти дарма таке коротке одягла! — від цього дзвінкого та різкого голосу мене аж тіпнуло.

— Краще штани якісь, бо в місті хоч і нема комах, а от вдома їх вдосталь.

До мене підійшла невисока чорношкіра дівчина, на вигляд навіть молодше двадцяти, та вихватила з долоні ручку валізи.

— Я  — Таня. 

Дівчина різко подалася вперед та обійняла мене. Її довгі дреди, залоскотали мої відкриті руки. Запахло мастилом та дешевими парфумами.

— А ти — Анна, я знаю. Та не дивуйся ти так, ти що, не впізнала по голосу? Це зі мною ти розмовляла по телефону, я сестра Алекса.

— А так, перепрошую, не впізнала.

— Нічого страшного, — дівчина широко посміхнулась, виставляючи на показ великі білі зуби, які не зрозуміло як вміщались в такому маленькому роті. — Родина Тібодо вітає тебе з прибуттям! — Таня відпустила легкий реверанс, який не дуже поєднувався з сірою футболкою й джинсовим комбінезоном, та показала в бік старого велетенського пікапа. — Карета, яка довезе до місця призначення, подана.

Велику валізу маленька дівчина з дивовижною легкістю закинула у відкритий багажник. Ми забралися, по-іншому це не назвати, в салон пікапа, та дівчина одразу відкрила всі вікна.

— Моя провина, ще не полагодила кондиціонер, тож, щоб не затушкуватись, прийдеться їхати так.

— Добре, дякую, що зустріла.

— Я ж залюбки, до речі…

Дівчина завела двигун, рик якого повідомляв, що під капотом знаходиться серйозний звір.

— Знаю, вражає, — знов широка посмішка, але на цей раз самовдоволена, — сама його нещодавно перебрала. До речі, хочеш цікавий факт? Моє повне імʼя — Таніша Тринадцята, я походжу зі стародавнього місцевого роду, але мені не можна про це базікати, тож… — дівчина приклала вказівний палець до вуст та підморгнула.

Якщо чесно, я навіть не знала, як реагувати на це. Несподіваний несильний удар в плече.

— Та жартую я, чого ти така напружена. Та й не балакуча ти, як я подивлюсь, так? Це добре. Алекс теж такий. Як раз буде вам разом про що помовчати. А я от дуже збуджена та щаслива, і мені треба з кимось поділитись цією енергією. Почався новий етап у житті, та й тепер у мене ще й зʼявилась нова подруга. Ну, час вже і їхати, матінка не любить, коли графік руйнується.

Нарешті машина рушила з місця, Таня впевнено розганяла оберти, засвистів вітер, і ця дивна розмова, що більше походила на монолог, вщухла. Можна було подивитись у вікно на маленьке містечко, в якому мені тепер, скоріш за все, прийдеться частенько бувати.

Широка головна вулиця, по обидва боки двоповерхові будівлі, кожна з яких вифарбована в один якийсь колір. А от різномаїття цих кольорів вражало. Від блідо-сірого до яскраво-фіолетового. На першому поверсі багатьох будинків були різні магазини, лавки, перукарні, а майже кожен другий поверх мав балкон, чи терасу, та був житловий.

І ні одної людини, чи хоч собаки. Дивно. Може через спеку всі поховались?

Містечко напрочуд швидко закінчилось і ми виїхали на вузьку асфальтовану дорогу, що звивалась, як змія. Цікава місцина. Болота та безліч велетенських дерев: вільхи, верби, дуби. Вони давали приємну тінь, проте от про комах Таня не збрехала, в салоні одразу зʼявилось кілька настирливих представників, які так і норовили вкусити за вільний від одягу клаптик шкіри.

Через десяток хвилин пікап зʼїхав з асфальтованої дороги та неспішно покотив по ґрунтівці, по краях якої була якась аномальна кількість велетенських гір моху.

— За останні кілька років тут зникло шестеро людей, тож вельми не раджу вештатись тут самій, болота не люблять необачних. Але ти не схожа на простушку, тож, проблем не має бути. А краще взагалі тримайся завжди мене, і все буде добре.

— Дякую.

За черговим дубом ми повернули ліворуч та перед очима відкрилась картина як із фільму. Широка алея, по боках якої росли високі сосни в ряд, і між кожною з них були гранітні постаменти на яких розміщувались різноманітні химерні істоти. Вкінці цієї алеї стояв велетенський білий маєток.

— А він що тут робить?! — викрикнула Таня та вдарила по гальмах.

Біля статуї крокодила, який стояв на задніх лапах, як людина, в інвалідному візку сиділа людина, повернута до нас спиною.

— Алексе, брате, ти як тут опинився?

Візок повільно повернувся та я побачила дуже красиво чоловіка…

***

— Наскільки красивого?

— Перепрошую?

Голос лунав десь зі сторони бару, через прожектори видно не було.

— Ну ти кажеш, що він був дуже красивий. А наскільки красивий, опиши детальніше. У кожного свої міри краси, а ти от опиши, як він тобі запамʼятався. Я так думаю, що цей персонаж має чи не центральне значення у твоїй історії, тож, будь ласка. Дякую. Даруйте, що перебив, але не люблю оці загальні фрази. Ти ж ділишся історією з нами, дай теж її цілком відчути.