1

— Чого вашій душі хотілося б цього вечора?

— Перепрошую?

— Пані, що будете пити?

Через барну стійку переді мною стояв чоловік середніх років, гладкий, лисий, с довгими зачісаними догори бровами та з ще довшими закрученими вусами та щирою посмішкою.

— Вибачте, а де…

— Радий вітати вас у «Пʼяній Відьмі».

Голос його був басистий, але дуже теплий та спокійний. Чоловік закинув невеличкий світлий рушник на плече, та поклав руки на широку дубову стільницю. Ідеально випрасувана біла сорочка давала зрозуміти, що це пристойне місце.

— А це бар?

— Бар, шинок, таверна, корчма, ресторан, кафе, паб, кабак, трактир, пʼяльня, питний дім, гості по-різному називають, але головне — що це «Пʼяна Відьма».

— Вибачте, а можна просто води без газу?

— Пані, — чоловік підкрутив вус та розчаровано похитав головою. — У вас є чудова можливість скуштувати будь-який алкогольний напій. Ром, джин, горілка, пиво, вермут, самогон, сидр, настоянки… хоча… — він підкрутив другий вус, — щось мені підказує, що ви б зараз не відмовились від келиха вина, щоб перебити цей ледве помітний, але такий неприємний запах гару, так?

І справді, в цьому місці пахло деревиною, хмелем, тютюном та трохи гаром. Погляд ковзнув по стіні за спиною чоловіка. Десятки деревʼяних, покритих темним лаком, полиць зі всіма можливими пляшками, бутилями, глечиками, склянками, і не було їм краю ні праворуч, ні ліворуч.

— Тоді келих червоного сухого, будь ласка, якщо є, то гру…

— Тихо, тихо, тихо, пані, я вас прошу, не забирайте в мене мій хліб. — тепер чоловік підкрутив два вуса одночасно та глибоко вдихнув. — Червоне сухе вино, але без копченостей, та ноток чорносливу, очевидно, посилювати запах гару нам ні до чого, тож щось з нотками, дайте подумати, — він провів пальцем по стільниці й потім ніби здув пил з нього, — щось фруктове, середина літа, і щоб смак бив не одразу по рецепторах, а з часом… Знаю! Зараз все буде! Останнє питання щодо напою: який келих бажаєте? Висока ніжка, чи низька, який обʼєм, щось витончене, чи взагалі старовинний кубок королів?

— Просто звичайний винний келих з високою тонкою ніжкою.

— Зараз все буде, секундка.

Чоловік розвернувся до стіни, а я краєм ока побачила, що ліворуч, на такому ж високому барному стільці з маленькою мʼякою спинкою, як і у мене, сидів чоловік. Обличчя його видно не було, бо воно лежало на схрещених руках, які розташувались на стільниці. З опису зовнішності можна лише додати, що на ньому був твідовий коричневий піджак у клітину, а голову прикрашали засмальцовані каштаново-сиві кучері. Поряд з ним на стільниці стояла скляна попільниця у вигляді собачої миски з кількома недопалками.

— Дуже не раджу його зараз чіпати. — Промовив бармен, ставлячи на стільницю келих з темно-рубіновим напоєм. — Бо, повірте, він вам ще набридне зі всіма своїми питаннями.

— Дуже дякую, ой! — вирвалось з мене, коли я понишпорила по кишенях. — А мені нема чим запла…

— Пані, не переживайте. В «Пʼяній Відьмі» ми не беремо гроші, в «Пʼяній Відьмі» ми слухаємо історії, — загадково прошепотів бармен та знов підкрутив вуса. — Але повернемось до останнього важливого питання. Що ж може підійти за смаком до вашого напою, до речі, як вам червоний Альнас? Шикарний представник червоних сухих вин, саме це вино створили винороби одного князя, дуже багато століть тому, на честь його сина, який дуже любив життя та літо, але на жаль потонув, не доживши до пʼятнадцяти.

Я дуже обережно взяла келих за ніжку та зробила перший ковток, повільно розкатуючи напій по роті.

— О, то пані, дійсно вміє оцінювати смак, — задоволено майже промуркотів бармен.

А смак виявився насправді дуже цікавий, з нотками літніх польових ягід.

— Знаю! Основного блюда вам не треба, бо жувати та розповідати не дуже зручно та красиво, а от щось невеличке можна, щоб розкрило смак сповна, як от мед, горіхи, та, звісно, сир. Секундка!

Чоловік пішов кудись ліворуч вздовж стійки, а я зробила ще один ковток та розвернулась, щоб подивитись на сам заклад. Темно-коричневий паркет, кілька десятків кремезних столів з такими ж велетенськими кріслами зі спинками та десяток старовинних люстр, звисаючих з коричневої стелі, які дуже тьмяно, але все ж дарували трохи світла приміщенню.

Стін видно не було, через напівтьму, а от тихенько розмовляючих гостей закладу вистачало, але розгледіти я їх не встигла, бо бармен вже був на своєму робочому місці.

— Винна тарілка скоро приєднається до вас, пані.

— А чому нема музики? — здивувалась я сама своєму ж питанню.

— А ви на чомусь граєте? — аж занадто сильно оживився чоловік.

— Вибачте, але ні.

— Шкода, — гірко посміхнувся бармен та клацнув тумблер десь під барною стійкою.

Ліворуч спалахнуло світло. Я одразу повернулась туди, та побачила невеличку сцену, освітлену прожекторами. Основну її частину, судячи зі всього, закривали бордові штори.

— Шкода, бо якби ви вміли грати на чомусь, це б прикрасило вашу історію, бо в нас є пристойний набір інструментів: фортепіано, орган, гітара, укулеле, банджо, баян, акордеон, трембіта, сопілка, литаври, саксофон, та ще багато всього, але давно не робили інвентаризацію, тож точно сказати не зможу.