Глава 13.

Вранці мене розбудив нестерпно гучний дзвінок будильника і я скривилася від тупого болю у скронях. В голові було важко та гулко, і дуже хотілося пити. Крім того, я не роздяглась на ніч, а це таке собі задоволення – спати в джинсах, сорочці та ліфчику. Особливо в останньому – кісточки бюстгальтера неприємно впивались в шкіру. Це ж як треба було втомитись та наклюкатись щоб спати одягнутою всю ніч безпробудним сном...

Не варто було змішувати вино та пиво.

Мала б засвоїти це ще в універі. Але у мене розбите серце, так що треба ж було напитись! Бо це традиція, так би мовити.

Така сама як ридати у подушку і скаржитись на колишнього подружці. Обов’язкова програма.

Тяжко зітхнувши, я потеліпалась в душ щоб привести себе до ладу і не лякати жалюгідним виглядом сусіда. Прихопила свіжі джинси, футболку та білизну. Уже коли витирала волосся, згадала, що у мене немає фену, попередній зламався, а новий я так і не купила, бо мию волосся зазвичай ввечері.

З тюрбаном з рушника на голові, я заглянула на кухню, де Женя саме нарізав сир, а в тостері тим часом смажився запашний хліб. Ох ти ж, знову він пташить, а я…

- Доброго раночку, - ніжно привіталась я, бо мені раптом стало не зручно за те моралізаторство що я вчора йому влаштувала. Яка мені взагалі різниця як він відноситься до дівчат?

Він кивнув, зосереджено взяв мелену каву та засипав її в кавоварку.

- У тебе немає фену? – запитала я.

- Нащо мені фен? – здивувався Соколовський. – Ти бачила довжину мого волосся?

Я оцінююче подивилась на нього та погодилась:

- Він тобі дійсно не треба. Було б твоє волосся ще хоч трішки коротшим то й взагалі можна було б голову ганчіркою вранці протирати та не витрачатись на шампунь.

Женя посміхнувся, кинувши на мене погляд:

- Візьму на замітку і включу у свій план економії.

- Не дякуй, - кивнула я і повернулась у ванну, де зняла рушник з голови та розчесала волосся.

Добре що зараз травень, маю надію, що волосся дорогою до офісу висохне. Хоча саме по собі воно в мене сохне години дві…

Повернулась на кухню та сіла за стіл, де з моєї сторони уже стояла чашка з кавою, і тарілка з тостами. Соколовський турботливо підсунув до мене ще й масло.

- Дякую, - мені знову стало не зручно, що я така не вдячна гостя, й тому промовила, - Ввечері обіцяю приготувати тобі щось особливе.

Він підняв погляд від тоста у своїй руці, який саме намазував маслом, і зацікавлено подивився на мене, звабливо посміхаючись:

- Чекаю з нетерпінням!

От що ти будеш з ним робити? Усюди він додає ці двозначні нотки.

Я відчула що червонію і втупилась поглядом у свою тарілку.

Женя відпив кави і відкусив шматок тосту.

- То коли ти йдеш на побачення? – недбало запитав він, ніби йому не дуже то й цікаво, - Сьогодні?

От комусь не дає спокою моє особисте життя!

Я зітхнула.

- Ні, якщо вдасться, то ввечері поїду дивитись квартиру. Крім того, можливо прийдеться затриматись на роботі, бо ці вакансії й справді горять. Так що в будні дні не до побачень, хіба може на вихідні.

- Ти якось сумно це сказала, - помітив Соколовський.

- Так, - зізналась я. – Мені здалось, що цей Паша хороший хлопець, не хотілось би упустити його із-за роботи та пошуків квартири.

- Да годі тобі, зустрінетесь через декілька днів, - підбадьорив мене Женя.

- Не факт. Це як в рекрутинзі – його за цей час може перехопити хтось інший.

Соколовський хмикнув:

- Знаєш, Ліко, це вже схоже на професійну деформацію.

- Вона і є, - погодилась я. – Але побачення занадто вже нагадують співбесіди – кожен намагається розкусити іншого і сподобатись йому.

- Але різниця все ж є, - резонно помітив Женя.

- Яка? – я виразно підняла брови.

- Поцілунки. Близькість.

- Ні, - я заперечливо хитнула головою, - Це як тестове завдання. Справився – прийнятий на роботу, ні – вибачайте.

Соколовський гучно розреготався, відсунувши від себе чашку з кавою трохи далі. В нього аж сльози на очах від сміху виступили.

- Твоя правда, - врешті визнав він. – Побачення – це співбесіда. Навіть гірше.

Не припиняючи жартівливо порівнювати побачення та співбесіди, ми зібралися та вийшли на двір.  На вулиці саме пройшов невеликий дощик, і після нього стояв запаморочливий запах свіжості, мокрого асфальту на ніжної квітучої сакури. А в соковитому листі дерев заливались співом пташки.

Я з насолодою вдихнула ароматне повітря та закрила очі.

Нехотя залізла в автівку тільки коли Соколовський покликав мене.

- Так і поїдеш з мокрим волоссям? – запитав Женя, заводячи машину.

- Що вдієш? Робота не чекає.