Глава 11.

Зустрілись ми з Анею о сьомій вечора у нашому улюбленому кафе, в якому варили чудовий ароматний глінтвейн з апельсинами. Саме те, що було мені потрібно після всіх хвилювань, турбот та невдач останніх днів.

З цим усім я навіть не знайшла часу щоб розповісти Ані про грандіозні зміни у моєму житті, але здається вона й сама відчула якимось шостим чуттям. І звичайно ж наша зустріч почалась з розповіді про мої митарства. Я розповіла їй що живу поки у колеги, але змовчала що цей колега чоловік.

- Отак я втратила бойфренда, ноут  і хату за один день, - закінчила я, та знесилено відкинулась на спинку диванчика на якому обм’якла як ганчірка, бо ця розповідь, здавалось, забрала у мене решту сил, - Найбільше шкода ноута, бо новий коштує дорого, я навіть боюсь зайти в інтернет-магазини та подивитись на ціни.

Але подруга зовсім не виглядала співчуваючою. Скоріше просто здивованою.

- Ну, нічого, - спробувала підбадьорити мене Аня. – Кажуть, якщо Бог щось забирає, то одразу дає щось на заміну.

- У моєму випадку не погано було б щоб він дав мені трохи розуму.

Дівчина здивовано підняла брови і я пояснила:

- Розумна дівчина що б зробила на моєму місці?

Подруга підняла брови ще вище і я продовжила:

- Спочатку знайшла б квартиру, а потім уже сварилась з бойфрендом і грюкала дверима, але ж ні! А ж принципова! Спочатку психанула і залишилась в той же день з речами на вулиці! Проти ночі, до речі!

Аня з розумінням посміхнулась.

- Ти зовсім не жалкуєш за Мішею? –  обережно запитала вона.

Я виразно пирхнула. Ще чого! Шкода тільки що жити ніде, а за цим невдахою я точно не шкодую. Може ще й подякувати тій Каріні чи що? За те, що очі мені відкрила? Але ні, обійдеться без вдячності.

- Чесно кажучи, жалкувати ніколи, бо не встигаю голову підняти як трапляється нова халепа, - зізналась я.

- Як ти себе почуваєш?

- Як почуваюсь? – розгублено перепитала я, бо й сама не знала. Меланхолійно глянула у вікно на квітучі каштани та задумалась, заглибившись всередину себе в пошуку влучної метафори, - Як пюре. Ну розумієш, я наче була яблуком, а тепер мене збили у блендері і я стала пюре і не можу тепер зібрати себе до купи. Я почуваюсь дезорієнтованою. Просто за звичкою роблю свою роботу і вирішую проблеми, бо більше нікому.

- Хочеш повернутись до нього? – раптом запитала Аня.

- Ні, що ти! – відповіла я, навіть не задумуючись.

Мені зараз навіть складно було б відповісти звідки така категоричність після двох років досить комфортного та спокійного спільного життя, але я так відчувала і рефлексувати з цього приводу не дуже хотілось.

- Можна відверте питання? – запитала подруга.

Я кивнула.

- Що ти в ньому знайшла?

- Емм… Що? – спантеличено промимрила я.

- Ну правда, що ти в ньому знайшла? – повторила Аня.

Я здивовано подивилась на неї, зависнувши не кілька хвилин. Нам саме принесли по келиху глінтвейну і десерту, тож я скористалась цією затримкою щоб подумати. Подруга теж мовчала і врешті я запитала:

- Міша тобі не подобається?

- Так, - чесно відповіла вона.

Ну просто тиждень відкриттів! Ні дня без приголомшливої новини!

- Чому ти раніше цього не казала?

- Ти б образилась.

Я повільно кивнула. Дійсно, якби Аня сказала мені що я зустрічаюсь з якимось чувирлом, це, мабуть, було б образливо.

- То що ти в ньому знайшла? – повторила подруга.

Я поклала лікті на стіл та запустила пальці в волосся, змушуючи свої нещасні мозкові звивини ворушитися.

- Еее… - знову затягнула я. – Ну, він розумний. Наче. Начитаний трохи… Наукою цікавиться. І ще слухає класичну музику.

Я скривилась. Ненавиджу класичну музику. Особливо коли вона лунає цілими днями.

- Я, мабуть, просто звикла до нього, - врешті визнала я і сумно підперла голову кулачком, бо вона раптом стала важкою як баняк, – Спочатку він справді навіть старався, щось вигадував, а потім… Все якось затухло і протухло. Ми як ті зорі чи галактики, що колись були разом, а потім розбіглися і чим більше часу проходить, тим далі ми один від одного, ми дуже різні, і ніщо нас не поєднує. Але ж не кидати хлопця, бо між вами більше іскри не летять?

Аня нічого не відповіла на це риторичне питання, а я відпила глінтвейну, поколупалась ложкою в шматку наполеона і мене прорвало на цілковиту відвертість:

- Я не знаю, що знайшла у ньому. Він якийсь ні риба, ні м'ясо. Я зрозуміла що зовсім не кохаю Мішу. І коли це сталося не розумію. Я ж ніби любила його раніше? Коли все зникло? Я зараз навіть його не згадую. А якщо випадково згадаю, то злюсь, але це єдина емоція. А ще шкода що я втратила на нього два роки життя. І злюсь я, мабуть, на себе, що не зрозуміла того раніше та давно його не кинула. Правда в тому, що він до мене байдужий і я його теж не кохаю. І коли воно все зникло? Здається ж щось було колись. А зараз нічого немає.