Глава 10.

Поки ми їхали на роботу в автівці Соколовського, я сиділа у смартфоні та шукала собі квартиру на рієлторських сайтах, а він уважно слідкував за дорогою і більше не знущався наді мною, згадуючи ту червону шовкову піжамку. Було досить затишно їхати ось так, у зручному мовчанні та слухати приємну музику по радіо.

- О, це непогана квартирка, - вигукнула я, коли ми стояли на світлофорі, та показала її Жені, - Як гадаєш?

Він глянув на екран:

- Так, нічого, світла. Але якась маленька.

Я пирхнула:

- Ну знаєш, я ж теж не IT-директор щоб винаймати собі просторі квартири. А ця нормальна, п'ятнадцять хвилин їзди від метро, годину десь буду добиратись на роботу.

І я написала рієлтору чи можна подивитись її сьогодні о дев’ятнадцятій. І вже під’їзджаючи до офісу я отримала відповідь, що можна. Схоже, сьогодні мій день, зраділа я. Було б дуже зручно подивитись ввечері цю квартиру і якщо вона така як на фото, можна було б одразу й переїхати.

- Можливо уже сьогодні ти мене здихаєшся! – порадувала я Соколовського, показавши відповідь рієлтора.

- Ти мені обіцяла ще щось смачненьке приготувати, - нагадав він, - Так що не поспішай.

Я розсміялась:

- Гаразд, я щось придумаю.

На парковці нам ніхто із знайомих не зустрівся і в офіс ми зайшли разом. Маю надію, що колеги не бачили нас, бо не хотілось би щоб на роботі поширювались безглузді чутки.

А вже о вісімнадцятій я сиділа на офісній кухні сумна та невесела над філіжанкою свіжозвареної міцної кави, що мала б мене підбадьорити, але у неї це зовсім не виходило, і думала про те, що цей день зовсім не мій. А не задався він майже одразу після того як я приїхала в офіс. І поки мимо мене, по коридору через прозору скляну перегородку, швиденько текли колеги, поспішаючи хто куди лиш би подалі звідси, я журливо дивилась у свою чашку ніби надіючись побачити там відповіді на свої питання.

Коли двері на кухню відчинились, я механічно підняла голову.

- Підкинути тебе до рієлтора? – запитав Соколовський, зупинившись у дверях.

- Ні, - кисло відповіла я, - Мені щойно написали, що квартиру вже здали. Рієлтор каже, що однокімнатні квартири розбирають як гарячі пиріжки. Що ж мені робити якщо я працюю з дев’ятої до вісімнадцятої й не маю змоги бігати по всьому місту, дивлячись квартири?

- Не бери в голову, - заспокоїв мене Женя, зачиняючи двері та сідаючи за стіл навпроти, - Тобі ж є де жити. Найдеш іншу, ще кращу.

- Дякую, - відповіла я, бо мені й справді стало легше дихати, - Але це не все. Як раз під кінець дня мені підкинули гарячі вакансії, бо звільнили двох ключових менеджерів з продажів, в один день, уяви собі! І тепер мені кров із носа терміново треба знайти їм заміну.

- А що ж таке жахливе вони утнули, що їх звільнили в один день?

Я завагалась говорити чи ні, а потім плюнула, все одно уже завтра всі будуть про це говорити, бо таке не приховаєш.

- Вчора департамент продажів влаштував у себе невеличкий корпоративчик з алкоголем, а це як ти знаєш у нас заборонено.

Соколовський дещо здивовано кивнув – звісно як керівник вищої ланки він про це знав.

- Зрозуміло, але звільняти одним днем двох ключових працівників, бо вони випили алкоголю на робочому місці – це трохи занадто, - помітив він.

Я тяжко зітхнула:

- Якби ж вони тільки пили… Коли майже всі розійшлись, двоє з них залишились і зайнялись сексом на робочому столі, прямо під камерами охорони.

Женя аж випроставшись на стільчику, на якому щойно розслаблено сидів, та ошаліло перепитав:

- То їх ще й зняли на камери?

- Так, - кивнула я. – І СБшники сьогодні весь ранок це дивились.

- І тобі показали? – зацікавлено запитав він, а його очі так і заблищали.

- Ні, - я гидливо пересмикнула плечима, - Я не дивлюсь порно.

- Це ти дарма, - розчаровано помітив Женя.

Я тільки невесело подивилась на нього та криво посміхнулась.

- То у нас тут усюди камери? – здивувався Соколовський і піднявши голову, оглянув стелю, - Я й не знав.

- Схоже тому, що не займався тут сексом.

Він весело розсміявся:

- І то правда. Чесно кажучи, мені навіть не приходила в голову ідея що цим можна займатись на роботі.

- Дивно, а я думала, робота тебе збуджує, - продовжила іронізувати я.

- І збуджує, і задовольняє, - погодився Женя, - а досить часто і зайо… кхм.. – кашлянув він, щоб не продовжувати фразу до кінця.

- Дійсно, - погодилась я, - І навіщо те особисте життя, якщо є робота, яка задовольняє всі потреби?

- І не кажи, – кивнув колега.

Я тільки втомлено зітхнула:

- Через те, що у когось є бурхливе особисте життя – у мене його немає. Бо тепер терміново треба закривати ці вакансії, хоч додому не йди.