Глава 7.

У квартиру Соколовського ми зайшли з великою коробкою піци та моїми пожитками. Поки я розшнуровувала кросівки та знімала їх, Женя поставив коробку на стіл у кухні та повернувся до мене.

-  Давай проведу тобі екскурсію по квартирі.

І показав мені кухню, вітальню, спальню та кабінет.

Чесно кажучи, я очікувала більших розкошів від квартири топ-менеджера. Але вона виявилась мінімалістичною: у вітальні стояв диван, телевізор на підставці навпроти, широке шкіряне крісло та кавовий столик. У спальні: ліжко, шафа на всю стіну, комод та приліжкові тумбочки. В кабінеті: стіл з ноутбуком, крісло (копія як моє в офісі!) та полиці з книгами. Все в сіро-біло-бежевих тонах, такий собі пастельний, не нав’язливий і нічим не перевантажений інтер’єр.

Поки я мила руки у ванній, гостинний господар встиг поставити чайник на плиту та саме розрізав піцу на шматки. Сиру там дійсно поклали подвійну порцію і не пожалкували, бо він ніби лапками хапався та тягнувся за ножем ледь не на пів метра від піци, коли Женя забирав його, відрізавши черговий шматок.

У мене аж слинка потекла від вигляду цього жовтогарячого тягучого сиру і в животі засмоктало.

До цього моменту я навіть не усвідомлювала наскільки хочу їсти.

- Голодна? – відірвавшись від піци, і, кинувши на мене хитрий погляд, запитав Соколовський.

- Не те слово! – зізналась я та сіла на стільчик біля столу.

Він виклав шматок піци на велику білосніжну тарілку, розмальовану витонченою рожевою квіткою лотоса, та простягнув мені.

Я взяла, забувши подякувати та з награним ричанням вчепилась зубами в ароматну піцу. Закрила очі, жуючи цю смакоту і застогнала від задоволення, відкинувшись на спинку стільця.

- Це небесна амброзія, - повідомила я Жені з набитим ротом, і знову куснула.

Він розсміявся:

- Я ж казав, що тобі сподобається!

Саме засвистів чайник і Соколовський, обернувшись, вимкнув газ. Потім дістав з навісної шафи невеличку скляну баночку шестикутної форми зі сріблясто-сірими скрученими чайними листочками та насипав їх на око у білий порцеляновий чайник, теж з рожевими квітами, та прийнявся неспішно заливати окріп тонкою цівкою. Це виглядало гарно ніби чайна церемонія.

- Це зелений чай? – запитала я, бо, як на мене, навіть для зеленого ці листочки були надто світлими.

- Ні, білий.

- Білий?

- Ти колись пила білий чай? – запитливо глянув на мене колега, розвернувшись та спершись сідницями та долонями на стільницю біля плити.

Я заперечливо хитнула головою.

- Білий чай – це бруньки та верхні листочки з першого врожаю чаю, це найдорожчий та найсмачніший сорт, - розповів Женя.

Це ж треба, я таки дійсно потрапила на чайну церемонію…

Соколовський тим часом по-котячому плавно відштовхнувся руками від стільниці, підійшов до стола та сів на стілець навпроти мене, акуратно взяв шматок піци та з задоволенням відкусив, пожував і задоволено примружив очі.

Як гарно він їсть, подумала я. Не те що я – ледь з ногами на стілець не залізла! Добре що в гостях я поводжуся пристойно, а не як у себе дома. Тому швиденько прибрала лікті зі столу, бо це одна з моїх шкідливих звичок.

- У тебе затишно, - похвалила я його житло. – І багато простору, легко дихається.

- Дякую, - кивнув Соколовський, прожовуючи піцу, - Я сам керував ремонтом і обставляв квартиру. Ще до Яни. Вона ж хотіла зробити у нас дизайнерський ремонт, навіть найняла дизайнерку. Та дівчина довго билася з нами, оскільки погляди на дизайн у нас з дружиною були діаметрально різними й вона зрештою відмовилася працювати з нами. Бо об’єднати мою вимогу до мінімалізму та Янину «щоб було по-багатому» і при цьому в індійському стилі й справді складно, - розсміявся він, - Яна довго шукала іншу, та довго розробляла дизайн, ми довго сперечались та все ж вона таки довела проект до згоди між нами. Але, як бачиш, до ремонту руки так і не дійшли.

Женя взяв в руки новий шматок піци та задумливо розглядав її, хоча явно не це зараз займало його думки.

- Треба викинути цей проект. Він мені все одно не подобався. Набридли компроміси!

Та криво посміхнувся одним кутиком губ:

- А коли Яна забере решту своїх речей, буде взагалі просторо та чудово.

В кухні одразу стало якось не комфортно та ніяково ніби мимо нас зимовий протяг пронісся.

- Гадаю, чай уже заварився, - я змінила неприємну тему, - Хочеш наллю тобі? – запропонувала я, підвелася та підійшла до заварничка.

Ну хоч чай наллю, а то поки тільки Соколовський за мене піклується.

- Давай, - погодився Женя.

- Тобі з цукром, без?

- Без.

- Яка твоя улюблена чашка? – запитала я, розглядаючи його посуд в навісній шафці за матовим склом.

- Білий чай треба пити тільки у прозорих чашках, - повчально промовив Женя. – Візьми з нижньої полиці.

Я так і зробила: підняла вгору дверцята та дістала дві широкі прозорі скляні чашки. Налила йому чай та церемонно подала, схиливши голову, а потім ще й склала долоні в позі намасте.