Глава 4.

Я глянула на смартфон. Він показував без десяти хвилин на двадцяту. Ми були зовсім недалеко від моєї нової квартири і от, маємо.

- Що там трапилось? – стривожено запитала я.

- Якась аварія, мабуть. Вони тут досить часто бувають. І зупиняють весь рух, - відповів Женя, виглядаючи у вікно.

Я нервово затарабанила пальцями по коліну. Минуло ще п’ять хвилин. Нічого не змінилось і ми не зрушили ні на метр. Я занервувала. А що, якщо ми тут застрягли надовго?

Зателефонувала рієлторці і перепросила за запізнення, пояснила, що застрягла в пробці. Вона, не приховуючи невдоволення, все ж сказала що зачекає. Я глянула на міст – він так само стояв.

- Може мені вийти та піти туди пішки? – запитала я Соколовського.

Він подивився на навігатор:

- Тут йти десь пів години, - і показав пальцем маршрут.

- Ооо… - тільки й протягнула я, бо він був таким заплутаним, що з моїм просторовим критинизмом я скоріше за все просто загублюся.

І цієї миті автівка перед нами рушила на кілька метрів. Я полегшено видихнула - це вже щось.

Отак повільно рухаючись, ми таки вибрались з того моста і приїхали на місце, запізнившись на тридцять п'ять хвилин. Будинок цей теж був панелькою, з приємним зеленим внутрішнім двориком з нарцисами та тюльпанами під вікнами та різнокольоровим дитячим майданчиком. Уже сутеніло, і біля третього під’їзду, як ми й домовлялись, на нас чекала похмура жінка зі світлим волоссям підстриженим під каре, в блакитній блузці, чорній спідниці та з об’ємною бежевою шкіряною сумкою.

- Доброго вечора, - привіталась я, підійшовши до неї, - ви Людмила?

За мною з авто вийшов Женя, став поруч і теж привітався. Жінка хмуро спідлоба глянула на нього. І цей погляд так контрастував з її тоненькими бровами-шнурочками, вищипаними ледь не ідеальними дугами, що надавало їй злегка здивованого вигляду як у Мікі Мауса.

- Так. Чекаю тут на вас, - суворо нагадала вона, мабуть, хвилюючись, що ми можемо забути про своє ганебне запізнення.

Я вже хотіла вкотре вибачитись, як вона приголомшила мене новиною:

- Але мушу вас розчарувати, бо квартиру уже здали іншим орендаторам, - і стиснула губи в тонку лінію.

У мене перехопило подих. Я ошелешено дивилась на неї кілька секунд, переварюючи цю новину.

- Як здали? – ледь чутно промовила я.

Кашлянула, щоб прочистити здавлене горло, і вже гучніше запитала:

- Ми ж з вами розмовляли всього пів години тому.

Я намагалась говорити спокійно, але відчувала себе при цьому геть розгублено те безпомічно.

Людмила розвела руками, типу вона тут ні до чого:

- Власнику подзвонив хтось зі знайомих і порадив молоду сім’ю з дитиною та без домашніх тварин. Він вирішив здати квартиру їм, бо каже що молода дівчина буде водити до себе чоловіків, - і виразно подивилась на Женю.

Судячи з її зверхнього й дещо зневажливого виразу обличчя та їдкого погляду, кинутого на мого колегу, вона вирішила що власник мав рацію і я уже почала водити до себе чоловіків, ще навіть не встигнувши заїхати.

Мене кинуло в холодний піт.

Я глибоко вдихнула. Треба брати себе в руки бо приступ паніки мені зараз ні до чого.

- Куди ж мені йти? Вже майже ніч надворі, - розгубилась я, а від страху по спині пробігся холодок.

Рієлторка знову виразно глянула на Соколовського, і той, схоже, відчув себе незручно, кидаючи діву в біді, та подав голос:

- Можеш переночувати у мене.

- Справді? – я радісно обернулася до нього. Але тут же згадала одну важливу деталь й одразу насупилась, - А що скаже твоя дружина?

Погляд рієлторки зі знудженого, байдужого та трохи роздратованого раптом став зацікавленим, і навіть її вуха, здавалось, загострились.

- Не хвилюйся, - заспокоїв мене Женя, і додав, - Я з нею розлучусь!

Жарт мене розсмішив. Навіть не скільки сам жарт як обличчя рієлторки, що в мить витягнулось. Та я стримала сміх і поплескала колегу по плечу, підіграючи йому:

- Молодець. Давно пора!

Рот Людмили мимоволі прийняв форму букви О, ми ж з Соколовським ледь стримуючи сміх, що так і сіпав кутики наших губ доверху, швидко попрощались з нею. Вона ж була наскільки шокована, що навіть нічого не відповіла, а ми повернулись в авто, сіли й там уже розреготались в голос.

Витираючи долонями мокрі від сліз щоки, я подумала що жарти жартами, але їхати до одруженого чоловіка ночувати – це якась маячня і, схоже, доведеться мені зараз шукати номер в недорогому готелі щоб переночувати.

Але жарт про розлучення і реакція на нього Людмили так мене розсмішили, що перспектива проти ночі шукати готель, а потім будь-яку квартиру щоб просто одразу заїхати, уже не лякала так сильно.

- Ох, - видихнула я, заспокоюючись, - Ну ти бачив її обличчя? – запитала я, розвернувшись до Жені.

Його очі також блищали від сліз і він кивнув, сміюючись.