Глава 3.

Швидко зняла кросівки, випрямилась та побачила Мішу на кухні. Звісно ж за ноутом. Не скидаючи джинсову куртку, та не вітаючись з цим підлим зрадником, я попрямувала в кімнату, яка тут була лише одна. На маленькому захаращеному балконі схопила свою бордову дорожню валізу, занесла її в кімнату, потягла за бігунок, розкрила і почала скидати речі всередину. Акуратно їх пакувати не було часу, тож я просто закинула одяг, а потім все утрамбовувала. Придавивши кришку коліном, застібнула блискавку, і боковим зором помітила, що у дверях зупинився мій колишній. Спершись на одвірок плечем, він меланхолійно жував бутерброд з ковбасою.

Ну точно козел, правда! І жує як козел, тільки борідки не вистачає! Пам’ятаю, у моєї бабусі в селі був такий цап і так само вдумливо і повільно жував траву, просто одне лице!

І виглядав Міша якось пом’ято, ніби його разом з одягом теж хтось пожував. А потім виплюнув.

Від одного швидкого погляду з-під лоба на цю байдужу жуючу фізіономію мені захотілося заліпити йому дзвінкого ляпаса.

Я взагалі-то йду з його життя! Назавжди!

А вся його розслаблена поза та незворушне обличчя просто кричали про цілковиту байдужість. Мені навіть здається, що цей бутерброд цікавив його значно більше ніж я.

Він взагалі хоч щось крім звички до мене почуває?

Чи у козлів нема серця?

Піди зрозумій цю загадкову чоловічу душу…

Але я стрималася, бо я взагалі проти насилля, тільки от моя підсвідомість про це не знала і руки нестерпно свербіли таки йому заліпити.

Я підвелася, і не дивлячись на Мішу, щоб не казитись ще більше, пройшла повз нього на кухню, обходячи його ніби стілець, що стоїть у мене на дорозі. Якби могла то обійшла б по великій дузі, але місця було занадто мало, тож прийшлося слідкувати щоб ненароком не зачепити його плечем, бо зараз він викликав у мене таку злість та відразу, що навіть торкатися його не хотілося.

На кухні я швидко вигребла з шухляди купу великих пакетів та повернулася назад, продовжуючи мовчки пакувати речі: одяг, взуття, косметику, усілякі дрібнички. Добре хоч зимовий верхній одяг та взуття відвезла до батьків, бо в цій крихітній, забитій барахлом під зав’язку хрущовці, нічого банально не вміщалось. Валізу і заповнені пакети я скидала на підлогу в коридорі й скоро там було проблематично пройти.

Мабуть, зі сторони я виглядала як торнадо, але мені було байдуже.

Міша тим часом неквапливо повернувся на кухню і я почула як він сьорбає чай.

Хай би він ним подавився! Гнилота така. Підлий зрадник! Байдуже чувирло!

Треба було йому ще попкорн привезти щоб ходив за мною з великою мискою і дивився як якийсь фільм!

Від нього дівчина йде, а він бутерброд жує і чайком запиває. Це взагалі нормально?

«Все тлін» – любить казати Міша. Чого ж паритись із-за якоїсь дівчини? Сьогодні одна, завтра інша. Чи може чекає що я перебішусь? Бо все тече, все минає…

Я глянула на свій ноут, що самотньо лежав на кухонній тумбочці, і вирішила його не брати, він і до тієї кави на ладан дихав. Залишу Міші як згадку, так би мовити, символ нашого кохання – мотлох, який уже не відремонтувати. Може десь через місяць він його навіть помітить, якось випадково.

Кинувши на підлогу в коридорі останній пакет з косметикою, я витерла лоба і подзвонила Жені:

- Піднімайся! Я готова!

Оглянула гору з валізи та пакетів в коридорі. Востаннє подивилась на пожовтілі від часу шпалери.

Як же вони мене бісили! Я два роки вмовляла Мішу переклеїти ці кляті старі шпалери, бо виглядали вони огидно. Клеїли їх, мабуть, ще на новосілля його бабусі, і колись вони були білими, а може навіть й рожевими. Але мій екс-бойфренд постійно відмахувався, бо його все влаштовувало і напружуватись він не хотів. Він, ніколи, чорти б його побрали, не хотів напружуватись!

Натягла кросівки, зашнурувала та відкрила двері. На майданчику біля сходів уже стояв Соколовський і оглядався, бо я ж не сказала йому номер квартири. Побачив мене і підійшов, а я граційно вручила йому чотири пакети, по два у кожну руку, і лагідно мовила:

- Дякую, любчику!

- Будь ласка, кохана! – підіграв мені колега.

За спиною почувся Мішин кашель, бо він подавився чаєм. Я мстиво і радісно посміхнулась, не приховуючи втіхи від Жені, що саме стояв навпроти та чекав поки я переступлю поріг із рештою своїх речей.

Зупинилися на хвильку, бо подумала: може підійти та вгатити мого колишнього декілька раз по спині, удаючи що рятую від марної смерті? Але саме почула як Міша гучно сьорбнув чаю і надсадний кашель почав вщухати, тому вирішила що йому й вади немає, і витягла дорожню валізу та ще два пакети в загальний коридор, шпурнула ключі на тумбочку, що вони аж задзвеніли, вдарившись об порепану лаковану поверхню, і не стримала себе від задоволення грюкнути з усієї сили дверима. Вони з тріском закрилися за моєю спиною.

Я витягла з валізи довгу ручку, підхопила лівою рукою пару пакетів і ми з Соколовським попрямували до ліфта.

Коли двері зачинились, я награно дорікнула Жені:

- Ну, з “коханою” ти переборщив, - при цьому не припиняла шкіритись, бо цей імпровізований спектакль для одного глядача приніс мені масу задоволення і навіть заспокоїв.