Глава 2.

Хвилин через п’ять ми зустрілись на кухні, де випили по чашці свіжозвареної кави. Соколовський розповів хто йому потрібен і, якщо коротко, то йому потрібна така сама Світлана, але щоб це був хлопець. Бо хлопці не вагітніють, не закохуються та й взагалі… І ми ж не в Америці, тож можна не боятися звинувачень у сексизмі. Ще він пообіцяв, що зробить мені офіційну заявку на підбір, а не як завжди – все тільки на словах, бо у нього нема часу на всю цю бюрократію.

Я була переповнена величезною як океан вдячністю, тож одразу взяла вакансію в роботу та запустила пошук. А о п’ятій хвилині на сьому вже чекала Женю на майданчику біля ліфтів. Але його не було. Повз мене постійно сновигали колеги та запрошували їхати з ними, а я відмовлялась та все чекала цього монстра. От цікаво, він на побачення так само запізнюється? І дівчата його чекають чи плюють та йдуть геть? А мені, до речі, ой скільки всього треба встигнути щоб о восьмій уже заселитися в нову квартиру, бо там чекає рієлтор і запізнюватись не можна!

Щоб хоч трохи скинути тривогу я нетерпляче піднялася на носочки та опустилася на п’ятки, потім ще раз. Схвильовано прикусила губу. О десятій хвилині на сьому я не витримала і пішла за Соколовським, бо він, мабуть, запрацювався і втратив відчуття часу. А мені ніколи терпляче його чекати.

IT-департамент теж знаходився на сімнадцятому поверсі нашого бізнес-центру і був відділений від інших підрозділів матовою скляною перегородкою до самої стелі. Решта департаментів розташовувались в оупен-спейсі, відкритому просторі, де між столами стояли в кращому випадку невисокі перегородки між столами. Але айтівці – це окрема каста, вони відділились від решти компанії високою стіною, гадаю, щоб підкреслити що вони там творять що найменше магію, і кого-кого, а саме їх, чарівників, ні в якому разі не можна відривати від чаклування.

Я підійшла до матових скляних дверей, що відділяли світ звичайних людей від айтівців, і вкотре мимоволі зупинились перед приклеєним на склі оголошенням з великими друкованими літерами: «НЕ СТУКАЙТЕ! Ми вас чуємо, просто не хочемо з вами розмовляти!».

Я весело посміхнулася і все ж сміливо взялася за ручку дверей щоб потягти її на себе. І саме в цей момент, хтось з протилежної сторони теж схопився за неї та рвучко штовхнув на мене. Я ледь встигла відскочити до стіни та виставити перед собою руки, щоб мене не прихлопнуло як муху. З-за дверей стрімко вийшов Женя і, побачивши мене, зупинився:

- Вибач. Я тебе тут не прибив ненароком?

- Ні, хоча в тебе були всі шанси. Але я встигла врятуватися втечею.

Соколовський хмикнув і попрямував разом зі мною до ліфтів.

- Головне, що все добре скінчилося! – оптимістично помітив він, глянув на мене і розповів, я так розумію, щоб виправдатись за запізнення, – У мене складні стосунки з часом. Я ніколи не встигаю все, що задумав.

Я здивовано підняла брови і зізналась:

- Я навряд чи знаю більш продуктивну людину ніж ти.

На майданчику перед ліфтами уже нікого не було. Як все-таки швидко наші колеги встигають здриснути з офісу тільки-но проб’є шосту!

Тож ми удвох зайшли в кабіну ліфта і Женя натиснув кнопку першого поверху.

- Ти просто не бачила мій список запланованих справ на день. Він завжди довший ніж сам день.

Я з розумінням посміхнулась, бо кому ж як не мені знати, що наш директор IT-департаменту трудоголік до кінчиків своїх довгих чіпких вампірячих пальців?

Отак невимушено спілкуючись, ми прийшли на парковку, спустились на ще одному ліфті на другий поверх униз, пройшлись між щільно поставленими автівками і врешті підійшли до темно-синьої блискучої BMW. Женя витягнув ключі з кишені джинсів, розблокував двері, а потім по-джентельменськи відкрив їх переді мною, а сам сів на водійське місце.

Я заплющила очі та відкинулась на шкіряну спинку, що лагідно прийняла мене у свої обійми. Так зручно… Аж спати захотілось. І тут раптом я здригнулась від писклявого звуку, відкрила очі та розгублено озирнулась.

- Пристебнися, - Женя кивнув на пасок безпеки.

- А, ну звісно! – я потягнула пасок зверху вниз, і він з клацанням застібнувся.

Знову закрила очі, відкинула голову на підголівник, зручно вмостившись в кріслі, та почала подумки планувати свої дії коли приїду до Міші.

Міша – це мій колишній, той що козел.

Отже, частину речей впакую в дорожню валізу, інші в пакети, їх має бути досить в шухляді на кухні. Ще треба зібрати косметику з ванної та холодильника, взуття, верхній одяг. До речі, ноут брати чи навіщо даремно возитися з мотлохом?

- То куди їдемо? – пролунав смішливий голос Соколовського.

Я застогнала, відкрила очі та ляснула себе долонею по лобі:

- Ну звісно! Звідки ж тобі знати?

Повідомила адресу, Женя забив її у навігатор і ми рушили. Плавно виїхали на дорогу, і я втупилась у вікно, розсіяно розглядаючи будинки та дерева по правій стороні вулиці та довгі тіні, які вони відкидали на дорогу.

- Втомилась? – запитав колега.

- Скоріше, заморочилась. Дуже багато подій та турбот за останні дні, особливо сьогодні, - не повертаючись до нього, відповіла я і знічено зітхнула.