Глава 1.

- Козел! – я зі всієї сили вдарила печаткою по вже густо замараному відбитками цієї самої печатки аркушу паперу.

- Хто козел? 

Питання пролунало зовсім поруч і я здригнулася від неочікуваності. Підняла очі та побачила Євгена Соколовського, директора нашого IT-департаменту, мого «улюбленого» внутрішнього клієнта та майже боса, бо кров він п’є як справжнісінький бос і, я впевнена, отримує від цього шалене задоволення.

Соколовський сів на стільчик, що стояв зліва від мого стола, обличчям до мене та вальяжно простягнув свої довгі ноги.

- Мій… - я ледь не бовкнула за звичкою «хлопець», але стрималась, зло видихнула і сказала, - колишній!

- І чому він став колишнім? – запитав колега, а його очі заблищали від щирої цікавості.

- Бо він - козел! – роздратовано відповіла я.

- Логічно, - погодився Женя.

- А я про що? – я розвела руки в сторони, показуючи що це ж очевидно.

Соколовський посміхнувся так, ніби драма мого особистого життя - це щось потішне. Але за рік роботи пліч-о-пліч я вже звикла, що емпатія – поняття йому зовсім не зрозуміле і навіть чуже.

Зараз саме був обід, мої колеги пішли хто в кафе, хто на кухню, а мені сьогодні їсти не хотилось, тож у відділі крім нас з IT-директором більше нікого не було.

Я втомлено зітхнула:

- Кажи вже, що там у вас трапилось?

Річ у тім, що Женя – жахливий трудоголік і просто так, без причини, він не прийшов би до мене і не розсівся на цьому стільчику, вмощуючись так зручно. Скоріше за все, розмова буде довгою.

Маю надію, що моє різке запитання не прозвучало як «Що тобі від мене треба?», бо сьогодні я наскільки погано контролювала свої емоції, що навіть цей безсердечний айтівець зі шматком льоду в грудях замість серця, зрозумів що зі мною треба розмовляти лагідніше:

- Ліко, ти ж знаєш, що ти мій улюблений рекрутер…

Я закотила очі та перебила його підлабузливий спіч:

- Я просто єдиний рекрутер, який може з тобою працювати та ще й досі не втік від тебе.

Як я вже згадувала, Женя не тільки черствий, а й товстошкірий, і у відповідь на таку заяву він засміявся і весело сказав:

- Цей останній рік нашої співпраці був найкращим у моєму житті!

От як він це робить, га? Куточки моїх губ самі собою смикнулись вгору і мені стало навіть весело. Уміє ж він розрядити атмосферу гумором.

- Кажи вже, хто знову від тебе втік? – запитала я.

Євген Соколовський – мабуть, найкращий IT-директор за весь час існування нашого представництва відомої міжнародної компанії. Це якщо говорити про результати роботи його департаменту. Але для своїх підлеглих він був просто нестерпним босом, і, відповідно, для мого відділу підбору персоналу також. Його вважали крутим профі, дуже амбітним та навіть проривним, але надзвичайно вимогливим до кваліфікації своїх працівників, їх особистих якостей, самовіддачі та результатів роботи.

- Світлана.

- Ні… - застогнала я, відкинула голову на підголівник крісла та закрила очі.

Світлана була єдиною дівчиною в їхньому чоловічому колективі. Це взагалі було просто диво що її взяли до нас на роботу, бо до дівчат Женя був навіть прискіпливішим ніж до чоловіків. Вважав, що у жінок не точний склад розуму і всі вони як тільки-но прийдуть на роботу норовлять зразу завагітніти щоб піти у декрет, а до того їх не можна навантажувати так само як хлопців, бо вони ж вагітні. Був у нього вже такий досвід, і тому він впирався руками та ногами уже на етапі запрошення дівчат на співбесіду. І минулого разу Світлану взяли тільки тому, що ситуація була критична, для проекту конче був потрібен бізнес-аналітик та були ризики не здати його вчасно. І навіть попри це я майже неділю слізно умовляла Соколовського взяти її на роботу і він, до речі, був задоволений їхньою співпрацею і от, маємо.

- Ти і її довів? – відверто запитала я, гостро глянувши Жені в очі.

Від думки про ще одну термінову вакансію мої плечі занили від утоми і я відвела їх назад, намагаючись скинути напруження, та мимоволі скривилася.

- А чому одразу я? – здивувався він з виглядом святої невинності, - Ні, її бойфренду запропонували роботу в Великобританії й вона їде з ним. Я ж казав, ці дівчата чого тільки не придумають лиш би не працювати! То вагітність у них, то кохання!

- Я теж дівчина, - помітила я.

- Ти – виняток, - відповів Женя.

І з його вуст це прозвучало як комплімент.

Я усміхнулася, але одразу ж уявила собі цей додатковий обсяг роботи. У Соколовського не буває простих вакансій! Я сповзла по кріслу вниз, розслабившись та приймаючи невідворотнє, підняла очі догори та запитала у стелі:

- Господи, за що? У мене і без того купа вакансій!

- Я так і знав, що я в тебе не єдиний! – весело відгукнувся Женя.

Йому, бачите, весело! Скинув з хворої голови на здорову свої проблеми й радіє!

- Але повір, ти – неповторний! – я скосила на нього очі, продовжуючи розслаблено лежати в кріслі. Останні хвилини свого байдикування.