Півонії на порцеляні

Мій друг Ромка завжди мав бізнесову жилку. Так мама це називала. Ромка знав що скільки коштує, швидко міг порахувати що можна взяти на решту у магазині і знаходив в інтернеті де вигідніше купити крутий скейт-борд, чи класні кроси. Тому, коли він сказав, що коляда – найшвидший і найпевніший спосіб заробити грошей,  я не сумнівався, що він знає про що каже.

Тож, було вирішено йти колядувати. Ми не дуже то вміли. Не популярна справа серед наших однолітків, якщо чесно. Ще й карантин. Чи пускатимуть нас у будинки? Але, Ромка був впевнений, що при правильній подачі у нас все вийде. Подачею він називав костюми, саму пісню і кілька віршиків, що їх треба було розказати до і після колядки.

- Бачив, скільки дають дорослим колядникам? Тим таким, що з зіркою ходять, в костюмах нормальних, співають круто?

- Ага, найбільше. Сотні, двохсотки…

- Часом навіть Сковороду кидають! Прикинь, нам з тобою отако підготуватися, вісім разів по  Сковороді, і матимемо на цей твій сервіз. Може ще й на якесь морозиво залишиться.

- Клаааас… - замріяно протягнув я, уявляючи собі повну торбину готівки.

Найменше грошей  давали малим колядникам, які заходили у хату, щось там поспіхом мекали про нову радість і ніяково переминались з ноги на ногу, поки господарі дому шукали дрібні купюри по кишенях пальто. Мені завжди було за таких незручно і я ховався у кімнаті, зрідка визираючи на тих невдах. То от ми з Ромкою такими бути не хотіли. Ми мали велику мету і мали план.

Я сказав мамі, що нам для шкільної вистави треба будуть костюми колядників. Мама мала подругу у драмтеатрі, тож нам виписали крутезні костюми: кожухи з вишитими поясами, брилики з кольоровими бубками, полотняні штани і червоні чоботи. Чоботи ми лишили вдома, бо вони не зимові, а от все інше виглядало колоритно і ще й тепле було. Нам і зірку на високій палі дали. Вертеп зветься. З дзвіночками, стрічками і зображеннями янголів та Марії і Йосипа з малим Ісусиком у яслах. Ми одягли костюми у Ромки в кімнаті і зрозуміли, що пів справи зроблено. Пісню обрали не саму заїжджену, «Небо і Земля». Вирішили її трохи скоротити і співати лише три куплети, бо вона капець яка довга. Ми вчили і репетирували її кілька днів, до самого Різдва. Навіть на голоси розбили і дзвіночками у такт дзеленчали. Вірші про Коляду, Різдво і радість, з усілякими віншуваннями я знайшов в інтернеті і теж трохи скоротив. Сценарій вийшов достойний. Словом, класно виглядав наш перфоманс, нічого не скажеш. Не на дріб’язок колядники з нас вийшли.

Ввечері перед святом була остання репетиція. Мама Ромчика тішилась, що на шкільній виставі ми будемо самі файні. А мені було трохи соромно за брехню, бо насправді ж, ніякої шкільної вистави, тим більше, за нашої з Ромком участі, у школі не планувалося. Ми б ніколи не пішли на таке. Ні, тільки не у четвертому класі.

Мама Ромки запросила мене до столу, бо ж Святвечір. Але я згадав, що моя мама теж готує вечерю і якщо я лишусь тут, вона буде сама.

- Дякую за запрошення, але мене вдома мама чекає. Я піду.

Пані Люба глянула на мене з такою жалістю, що мене аж зігнуло. Ну, нащо так на мене дивитись? Аж зло бере.  Вона звісно хороша жінка, і батько у Ромки теж кльовий. Але мені так ніяково, коли отак дивляться…

Я вийшов за двері і завмер з роззявленим ротом. Снігу намело по кісточки. Певно, мороз був не дуже, бо сніг налип на гілки дерев і кущів і тепер виблискував у світлі ліхтарів, наче у казці. Я зліпив сніжку. Ліпиться! Можна і сніговика забабахати. Ромці перед вікном. Прокинеться, а там чувидло снігове у вікно заглядає. Ото сміху буде! Я аж сам до себе засміявся, уявляючи Ромкин заспаний здивований писок. Потім він зрозуміє, що то я зліпив… Від цієї думки мені стало ще веселіше.

Мама.

Я покрокував до хати, кайфуючи від нечепаного чужими ногами і шинами сніжку.

Від думок про завтрашнє колядування ставало хвилююче, ніяково і радісно водночас.

- Максик! Максику!

Голос лунав наче дуже здалеку, але ніби й зблизька і він належав… моєму татові… Так, я готовий заприсягтися, що це був голос тата, та й Максиком мене кликав лише він! Тато?!

Моя нога зависла у повітрі, не ступивши кроку, я смикнувся, повертаючись на звук за моєю спиною, а тоді, послизнувся і впав. Вулиця була порожня. Ліхтарі освітлювали її затишним жовтим сяйвом, сніг виблискував і іскрився, уздовж вулиці тягнувся ланцюжок моїх слідів і… нікого більше.

Тату… Невже здалося? Але, як?

Я почав підводитись і лише тепер, соваючи ногами у пухкому снігу,  помітив кришку каналізаційного люка. Її притрусило снігом і в сутінках було зовсім не помітно, що вона зсунута. Мої сліди обривалися якраз перед нею. Я певно впав би униз, якби не оте «Максик!»

Цей голос врятував мене. І я не мав жодного сумніву, що це був голос тата. Востаннє я чув його два роки тому, але я ніколи не сплутаю його ні з яким іншим.

Вдома на мене чекала мама і ціла купа їжі. Дванадцять пісних страв, як і годиться на Вілію. Щоправда, у той перелік входив і хліб і хрін і навіть узвар. Я люблю Різдво. Мама посміхається. Теж любить.

За ці два роки мама направду мало посміхалась, та й усі її нечасті посмішки були призначені мені. Вони були такі наче… підбадьорливі. Ну, щоб я менше сумував. Я розумів це, відчував. І посміхався у відповідь, бо думав собі, що й маму хтось теж мусить підбадьорити.