Епілог

Час змінив багато чого.

Ті, хто колись говорив, що Бйорн зруйнував майбутнє свого роду через одну жінку, тепер розповідали зовсім іншу історію.

Ім'я Ярослави більше не звучало як причина втрат.

Воно стало ім'ям жінки, яка повернула Бйорну те, що він уже майже втратив.

Щастя.

Їхнє весілля відбулося навесні.

Коли сніг остаточно відступив, а земля знову ожила.

Ярослава була в простій світлій сукні, її волосся розвівало весняним вітром, а в її очах більше не було того болю, який він бачив колись.

Коли вона поклала свою руку в його долоню, Бйорн зрозумів, що всі роки пошуків, усі втрати й усі битви були лише шляхом до цієї миті.

— Тепер ти вже не втечеш від мене. Я кохаю тебе. — тихо сказав він, і в його голосі вперше за багато років прозвучала усмішка.

Ярослава засміялася крізь сльози.

— І я тебе кохаю.

І цього разу вони більше не відпустили одне одного.

Їхня донька росла серед двох світів.

Вона знала північні пісні про море і старі словянські казки, які їй розповідала мати.

Через кілька років у їхньому домі знову почувся дитячий плач.А потім ще один.

Ярослава подарувала Бйорну двійню.

Хлопчика і дівчинку.

Бйорн, який колись тримав у руках меч і щит, тепер ночами ходив із дітьми на руках, коли вони не могла заснути.

Його воїни жартували, що грізний Бйорн, перед яким тремтіли вороги, тепер програє маленьким дітям без жодного бою.

А він не заперечував.

Його мати довго не могла пробачити.

Роки образи не зникли за один день.

Вона все ще пам'ятала втрати, срібло, землю, приниження перед іншими родами.

Але одного літа вона побачила Бйорна.

Не ярла.

Не воїна.

Просто свого сина.

Він сидів біля вогню, тримаючи маленьку доньку на руках, а поруч Ярослава сміялася з чогось, що сказала старша дитина.

У його очах більше не було того холоду, який вона бачила після повернення з походу.

Тільки спокій.

Тоді вона зрозуміла.

Він не зруйнував своє життя.

Він знайшов його.

Того вечора вона вперше сама підійшла до Ярослави.

Довго мовчала.

А потім тихо сказала:

— Я багато років не навиділа на тебе. 

Ярослава опустила погляд.

— Я знаю.

Жінка подивилася на дітей.

— Але тепер бачу, що ти не забрала мого сина.

Вона зробила паузу.

— Ти повернула його мені.

Це було не вибачення словами.

Це було більше.

Прийняття.

Відтоді та стала частиною життя їхніх дітей.

Вона більше не була суворою жінкою, яка колись дивилася на Ярославу як на причину всіх нещасть.

Для онуків вона була просто бабусею.

.....

Бйорн обійняв Ярославу. Вона міцніше притулилася до нього.

А над ними шумів вітер.

Той самий ... північний вітер.