Частина 21

Минула зима.                                                                                                                                                  

Бйорн так і не зміг забути слова Сігурда.                                                                                                             

«Вона почала нове життя».                                                                                                                    

Він повторював їх собі щоночі, згадував Ярославу, коли лежав у темряві дому й слухав, як вітер б'ється об стіни.

Можливо, Сігурд мав рацію.                                                                                                                    

Можливо, Ярослава справді була щаслива.                                                                                                         

Можливо, він більше не мав права входити в її життя.

Але щоразу, коли він намагався змусити себе прийняти це, перед очима поставав той самий образ.

Вона.                                                                                                                                                      

Жива.                                                                                                                                                 

Десь далеко від нього.                                                                                                                    

І він знав — якщо не побачить її власними очима, то ніколи не зможе відпустити.                             

— Я поїду на Русь, — сказав він одного ранку.                                                                                      

Сігурд, який саме сидів біля вогню, повільно підняв голову.                                                          

Він не здивувався.                                                                                                                                                 

Наче давно знав, що цей день настане.                                                                                       

— Я так і думав.                                                                                                                    

Бйорн подивився на нього.                                                                                                                    

— Ти поїдеш зі мною до неї.                                                                                                                                       

Це не було проханням.                                                                                                                                                                                                           

Сігурд кілька секунд мовчав, а потім лише кивнув.                                                                                                                    

— Поїду.                                                                                      

Через кілька днів як вони пристали до берегів Гардаріки до них приєднався князь, який вирушав до тиї земель із власними справами. Для Бйорна це була нагода пройти шлях без зайвих підозр.

Він не хотів приходити як ворог.                                                                                       

Не хотів, щоб його зустрічали як чужинця з півночі.                                                          

Тому вперше за багато років він змінив одяг.                                                                                       

Замість хутряного плаща вікінга він одягнув руський одяг — довгу сорочку, пояс, темний плащ.

Він виглядав майже як місцевий.                                                                                       

Майже.                                                                                                                    

Бо навіть серед руських воїнів його неможливо було не помітити.                                                          

Бйорн був надто високим.

Надто широкоплечим.                                                                                      

У ньому все одно залишалося щось від півночі — у погляді, у поставі, у мовчанні.                             

Дорога була довгою.                                                                                                                                               

Та він не відчував втоми.                                                                                                                    

Кожен день наближав його до неї.                                                                                       

До Ярослави.                                                                                                                    

Коли вони нарешті дісталися поселення, Бйорн довго стояв мовчки.                                                          

Він уявляв цю мить сотні разів.                                                          

Уявляв, як вона побіжить до нього.                                                          

Як заплаче.                                                                                    

Але тепер він не знав, що побачить.                                                                                                                    

Сігурд знайшов будинок.                                                          

— Вона мешкає там, люди сказали. Не в головному домі.. Хммм..                                                                                    

Бйорн нічого не відповів.