Частина 19

Тільки пізньої осені Ярослава знову звикла до рідного краю. Лише серце так і не навчилося жити так, як колись.                                                                                                                                                    

Вона оселилася на самому краю села, подалі від чужих поглядів. Маленька хатина, яку допоміг полагодити Святослав, стояла біля лісу. Тут було тихо. Лише вітер шумів у пожовклому листі та інколи приносив запах диму з сільських печей.                                                                          

Та навіть віддаленість не рятувала від людських язиків.                                                                          

Спершу люди шепотілися про її повернення. Дехто казав, що вона втекла з чужих земель, інші — що її вигнали. А коли під вільною сорочкою почав помітно округлятися живіт, пліток стало ще більше.

— Чия ж то дитина?                                                                                                               

— Може, від когось із чужинців...                                                                                                               

— А може, й не варто було їй повертатися...                                                                          

Ярослава навчилася проходити повз ці слова так, ніби не чула їх. Вона вже знала: люди завжди говоритимуть. Але ніхто з них не знав правди. Ніхто не знав про чоловіка, якого вона кохала понад усе. Про дім, який залишився за морем. Про життя, яке забрала війна.                                     

Найчастіше вона ходила на могилки.                                                                          

Спершу до батьків. Потім — до тих, хто загинув під час нападу. Вона приносила польові квіти, прибирала пожухле листя, довго сиділа мовчки, ніби розмовляла з ними подумки.

Та була ще одна могила.                                                                                                               

Порожня.                                                                                                                                                    

Без тіла.

Святослав викопав тоді, коли всі були переконані, що Ярослава загинула.                                     

Вона довго стояла перед ним, проводячи пальцями по потемнілому дереву.                                     

— Виходить, я теж колись померла... — прошепотіла вона з гіркою усмішкою.                                     

Іноді їй здавалося, що та Ярослава, яка колись мріяла про щасливе життя, справді залишилася під там. А та, що тепер носила під серцем дитину, була вже зовсім іншою жінкою — сильнішою, мовчазнішою і назавжди пов'язаною з двома світами.

Святослав більше не заводив розмов про шлюб.                                                                                            

Колись він просив її стати його дружиною. Тепер уже ні. Він бачив, що її серце залишилося далеко за морем, і не хотів завдавати їй нового болю. Просто був поруч. Допомагав із господарством, лагодив тин, привозив дрова на зиму й ніколи не ставив зайвих запитань.                                     

Одного осіннього дня до села несподівано прибув князь зі своєю свитою.                                     

Звістка швидко облетіла двори, і люди висипали надвір, намагаючись бодай краєм ока побачити високого гостя.                                                                                                               

Ярослава теж опинилася серед натовпу, притримуючи долонею вже округлий живіт. Святослав попросив її вийти — не хотів, щоб князь сприйняв це як неповагу.                                     

Князь зійшов із коня й тепло привітався зі Святославом, ніби знав його вже багато років.

— То це вона? — запитав він, переводячи погляд на Ярославу.                                                                  

Святослав кивнув.                                                                                                                                              

— Так. Жива.                                                                                                               

Князь уважно подивився на неї, потім перевів погляд на її округлий живіт і всміхнувся.

— Бачу, ви даремно часу не гаяли. Вітаю. Я й сам незабаром стану дідом.                                     

Святослав лише ніяково всміхнувся, але нічого не відповів.

Ярослава теж промовчала.                                                                                                               

Її збентежили не слова князя. Вона вже звикла, що всі навколо вважають дитину Святославовою.

Та наступні слова князя змусили її здригнутися.                                                                          

— Сігурд мав рацію. Добре, що ми не припинили пошуки.                                                                          

Сігурд...                                                                          

Ім'я ніби торкнулося якоїсь давно забутої струни.                                                                          

Воно було знайомим.                                                                                                               

Але звідки?                                                                                                               

Ярослава не могла пригадати. Лише відчула, як на мить защеміло серце.                                     

Пізніше, коли князь зі своєю дружиною сиділи за вечерею, а поруч із ними мовчки вечеряв високий світловолосий варяг, Ярослава тихо звернулася до Святослава:                                     

— Хто такий Сігурд?