Частина 18

Минали місяці.                                                                                                                                                         

Ярослава всіма силами намагалася не думати про Бйорна.                                                              

Вона переконувала себе, що він уже давно одружився. Що поруч із ним інша жінка. Можливо, навіть уже чекає законного первістка. Живе так, як і належить правителю: готується об'єднати свої землі та землі батька, і навіть не згадує її слов'янську дівчину, яка колись випадково увійшла в його життя.

Так було легше. Легше змушувати себе не озиратися на минуле. Легше засинати вечорами. Легше приховувати біль.                                                                                                                            

Та інколи вона ловила себе на тому, що згадує його голос, його усмішку чи теплі долоні. І тоді всі старанно збудовані стіни в її серці давали тріщину.                                                              

Її життя стало тихішим — іншим.                                                                                             

Вона звикла прокидатися зі сходом сонця, допомагати по господарству, ходити до річки по воду, слухати вечорами розповіді старійшин. Навколо ніби знову вирувало життя. Люди працювали, сміялися, святкували народження дітей, оплакували померлих, будували плани на майбутнє.

Лише в її серці час так і не зрушив з місця.                                                                                             

Найбільше Ярославу лякало те, що вона більше не відчувала цього поселення своїм домом. Саме тут вона народилася. Тут зробила перші кроки. Тут лежали могили її матері й батька. Тут минуло все її дитинство.                                                                                                                            

І все ж, повернувшись тоді разом зі Святославом, вона почувалася чужою.                               

Наче частина її душі залишилася далеко на півночі, серед холодних фіордів, дерев'яних довгих будинків і людей, яких колись ненавиділа, а потім навчилася любити.                                                              

За це вона картала себе.                                                                                                                            

Щодня.                                                                                                                                                           

«Яка ж я донька цієї землі, якщо серце тягнеться до ворога?» — думала вона, відводячи очі від батьківських курганів.                                                                                                                            

Їй здавалося, що вона зрадила всіх.                                                                                             

Пам'ять батьків.                                                                                                                            

Свій народ.                                                                                                                                                           

Рідну землю.                                                                                                                            

І навіть саму себе.                                                                                                                            

Та як би вона не намагалася вирвати ці почуття із серця, вони лише проростали глибше.

Інколи вона несвідомо торкалася живота, ще майже непомітного під вільною сукнею, не до кінця усвідомлюючи, що всередині росте нове життя.                                                              

Дитина Бйорна.                                                                                                                            

Від цієї думки серце водночас стискалося і зігрівалося.                                                              

Вона нікому не сказала. Навіть Святославу.                                                                                             

Хоча він мав право знати.                                                                                                                            

Він був поруч тоді, коли від неї залишилася лише тінь тієї Ярослави, яку всі пам’ятали. Саме він знайшов її.                                                                                                                            

Не полишив пошуків, коли інші вже втратили надію. Він ішов за чутками, слідами, розпитував купців і воїнів, поки одного дня не побачив її серед чужих людей.                                                              

Ту, яку всі вважали втраченою.                                                                                             

Він повернув її додому.