Частина 17

Пару тижнів по тому…..                                                                                                                                                                                                                                                                                 

Бйорн повільно повертався до життя. Рана в боці загоїлась лише частково — вона нагадувала про себе кожного разу, коли він різко рухався або піднімав зброю. Іноді біль був таким різким, що темніло в очах, але він усе одно не дозволяв собі залишатися осторонь.                                  

Того ранку коли торговці відчалювали. А деякі скрині ще стояли біля берега. Було спокійно. Аж занадто спокійно.                                                                                                      

І саме в цей день прийшли нові вороги.                                                                                                      

Спершу ніхто не зрозумів, що це не випадкова сутичка. Човни з’явилися швидко, майже непомітно за туманом. Але цього разу це була не розвідка і не дрібний набіг — це була спроба захоплення.

Крики торговців першими зламали тишу.                                                                                                      

Бйорн почув їх і вже за мить стояв на ногах. Рука інстинктивно потягнулася до зброї, але тіло відреагувало із запізненням — стара рана різко “вдарила” болем, змусивши його на мить зігнутися.

Саме цієї миті він зрозумів: цього разу може не витримати.                                                                    

Але все одно пішов у бій.                                                                                                                                   

Сталь знову зустріла сталь, і берег наповнився криками та брязкотом металу. Бйорн бився так, ніби біль належав комусь іншому — поки не сталося те, чого він боявся найбільше.

Удар прийшов збоку, швидкий і точний.                                                                                                      

Він відчув, як стара рана розірвалася знову — цього разу глибше. Ноги підкосилися, дихання зникло на мить, і світ став важким, ніби наповненим водою.

Він упав на коліна, але не випустив меча.                                                                                                      

Навколо все ще йшла битва, але для нього звук став далеким.

Чиїсь руки потягнули його назад.                                                                                                      

— Він живий! Відтягніть його!                                                                                                      

Його кудись несуть. Земля зникає під спиною. І останнє, що він бачить перед тим, як темрява змикається, — це дим над берегом і торгові вози, які ще хвилину тому здавалися символом спокою.

А потім — тиша. І здається її схвильоване обличчя.. Чи це йому просто ввижалось….

Бйорн отямився на третій день. Селище зазнало великі втрати, але вистояло.                                  

А він лежав нерухомо, розуміючи, що цього разу межа була набагато ближчою, ніж будь-коли раніше.

Він почав приходити до тями повільно, ніби виринав із темної води, де немає ні звуків, ні часу.

Спершу — голоси. Потім — тепло біля обличчя. І лише потім — біль.                                  

Коли Бйорн відкрив очі, над ним нахилилась його мати.                                                                    

Її руки тримали його за плече так, ніби вона боялась, що він знову зникне, якщо відпустить хоча б на мить. В її погляді було щось, чого він не хотів бачити — не просто тривога, а остаточність.

Він спробував підвестися.                                                                                                      

І не зміг.                                                                                                                                        

— Ні… — його голос був хрипким, чужим. — Скажи мені…                                                                    

Вона не відповіла одразу. І саме ця тиша сказала більше, ніж будь-які слова.                                  

Він відчув, як щось усередині нього різко обірвалося.                                                                    

Обличчя матері змінилося — вона не дивилась прямо в очі, ніби шукала сили десь збоку, в повітрі, у стінах.                                                                                                                                        

І тоді він зрозумів.                                                                                                                                        

Не одразу, не розумом — а тим самим місцем, де ще вчора трималося життя.                                  

Багатьох не стало.