Частина 16

Вночі Бйорн так і не прийшов до неї. Ярослава довго лежала без сну, прислухаючись до кожного шурхоту за стіною, але двері так і залишилися темними й мовчазними. Це мовчання було дивнішим за будь-які слова. Може це й до кращого.                                                                              

Зранку поселення прокинулося в незвичній метушні.                                                                              

Чоловіки носили скрині, перевіряли зброю, щось перемовлялися різкими голосами. Жінки прикрашали великий дім ярла тканинами й гілками, ніби намагалися приховати напругу святковим виглядом.                                                                                                                     

Ярослава вийшла надвір і одразу відчула цей дивний настрій — ніби всі щось знали, окрім неї.

Вона побачила Бйорна.                                                                                                                     

Він ішов поруч зі своєю матір’ю у бік будинку. Швидко, впевнено. У ньому не було жодного сумніву, жодної затримки кроку.                                                                                                                     

Він на мить озирнувся на неї. Але не намагався ніяк її зупинити.                                       

Ярослава зупинилася лише на мить. Усередині не було ні крику, ні сліз. Лише порожнеча, яка дивно швидко витісняла все інше. Вона повільно рушила далі, ніби спостерігаючи за чужим життям.

І саме тоді, проходячи повз групу жінок, почула уривок розмови:                                       

— …Тора таки приїжджає сьогодні, — сказала одна.                                                                              

— Нарешті, — відповіла інша, і в голосі прозвучало щось схоже на зле задоволення.

Ярослава зупинилася.                                                                                                                     

— Знову? Невже таки вирішили одружитись.. — тихо перепитала вона, хоча ніхто не відповів їй одразу.                                                                                                                                                            

— Так, — додала ще одна жінка, навіть не приховуючи цікавого блиску в очах. — Вона тепер його наречена, а то якась підстилка гріла йому постіль весь час з минулого походу.

На мить Ярославі здалося, що повітря стало важчим.                                                                              

Деякі жінки перезирнулися між собою, коли побачили її, ті що нещодавно так старанно приятелювали з нею.                                                                                                                     

І Ярослава помітила це. Ті короткі, майже непомітні усмішки. Злі. Задоволені. Наче вони вже давно знали фінал цієї історії.                                                                                                                     

Вона нічого не сказала.                                                                                                                     

Лише відчула, як усередині щось остаточно стихає.                                       

Надвечір великий дім ярла наповнився світлом смолоскипів. Уздовж стін палали вогнища, на довгих столах уже стояли дерев'яні миски з печеним м'ясом, рибою, хлібом і глеки з медовухою. Люди заходили всередину, голосно віталися, сміялися, ніби цього дня не відбулося нічого незвичайного.

Невдовзі біля входу здійнявся легкий гомін. Приїхали гості. Першим увійшов поважний чоловік із сивою бородою — батько Тори. За ним ішла його дружина, а між ними — сама Тора.

На ній була довга сукня з темно-синьої вовни, розшита срібною ниткою. Світле волосся було заплетене у складні коси, прикрашені бурштином. Вона трималася гордо, із високо піднятим підборіддям, немов уже почувалася господинею цього дому.                                       

Ярослава вже бачила її раніше. Та цього разу їхні погляди зустрілися. Тора одразу впізнала її. Її губи ледь помітно вигнулися в посмішці. Не дружній. Не ввічливій. Переможній.                                       

Вона дивилася на Ярославу так, ніби хотіла сказати без жодного слова:

Тепер він мій.                                                                                                                     

Не минуло й хвилини, як Бйорн підійшов зустріти гостей. Він привітався з батьком Тори, коротко обійняв його, обмінявся кількома словами, після чого подав руку самій Торі. Вона прийняла її без вагань.                                                                                                                                                            

Разом вони пройшли до почесного столу.                                                                              

Для неї вже було підготовлене місце поруч із Бйорном.                                                                              

Не так давно там сиділа Ярослава. Тепер вона навіть не подивилася в той бік.

Спокійно пройшовши вздовж столів, вона сіла майже в самому кінці залу — ближче до купців і слуг, які обслуговували бенкет. Там ніхто не чекав від неї усмішок чи розмов. Там вона могла залишитися майже непомітною. Там вона могла передати своє рішення Святославу.                                       

Кілька людей здивовано провели її поглядом.                                                                              

Здається, навіть служниця, що розставляла кухлі, нерішуче завмерла.                                       

Бйорн теж це помітив. Його очі мимоволі знайшли її серед натовпу. На коротку мить їхні погляди зустрілися. Ярослава не відвела очей. Вона просто дивилася на нього спокійно. Без докору. Без благання. Наче між ними вже нічого не залишилося.