Частина 14.1

Тієї ночі Ярослава не могла заснути. Щоразу, заплющуючи очі, вона бачила Святослава. Його погляд. Почуття провини стискало груди. Вона вижила. Знайшла новий дім. Нове життя. Невже він увесь цей час шукав її, оплакуючи жінку, якої, як йому здавалося, вже не було серед живих. Ярослава важко зітхнула й повернулася на бік.                                                                                                                      

Двері тихо рипнули далеко за північ. До кімнати увійшов Бйорн. Від нього пахло димом і прохолодним нічним повітрям. Він обережно скинув плащ, щоб не розбудити її.

Ярослава не розплющувала очей. Відчула, як прогнулося ліжко під його вагою. Не промовивши й слова, Бйорн ліг поруч і відразу притягнув її до себе, міцно обійнявши.Так було щоночі. Його тепла долоня лягла їй на живіт, а рівне дихання невдовзі стало спокійним і глибоким.

Бйорн завмер на мить. Дихання було рівне, але він знав її вже достатньо, щоб не повірити в цей удаваний сон.                                                                                                                                                      

— Ти не спиш... - він повернув Ярославу до себе  — Як ти?... Я вже подумав за тобою привиди гоняться, ти так швидко пішла..                                                    

Обережно, він простягнув руку й прибрав тонке пасмо волосся, що впало їй на щоку. Його пальці завмерли лише на мить, ледь торкнувшись її шкіри.

— Пробач...Я просто дійсно себе зле почувала — ледве чутно прошепотіла вона.

Він обійняв її ще міцніше та ніжно поцілуваа. І в ній розлилось тепло та спокій. Чомусь поряд із ним вона завжди почувалася в безпеці.

І саме це боліло найбільше. Бо серце розривалося між минулим, яке дивом повернулося до неї, і теперішнім, яке вона не могла зрадити.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           ..........

Наступного ранку Ярослава намагалася зайняти себе роботою у дворі.                                                     

Вона розвішувала випрану білизну, коли поруч почувся легкий тупіт босих ніг.

Вона озирнулася.                                                                                                                                      

Перед нею стояв хлопчик років семи. Сором'язливо простягнув кулак.

— Це вам.                                                                                                                                                                               

Ярослава розкрила його маленьку долоню. На ній лежала стара, трохи вицвіла стрічка для волосся. У неї перехопило подих. Тремтячими пальцями вона торкнулася тканини. Вона впізнала її одразу. Саме цією стрічкою колись було перев'язане її волосся в день весілля зі Святославом.

Ярослава підвела очі до хлопчика.                                                                                                                                      

— Звідки вона в тебе?                                                                   

— Той чоловік просив передати, — відповів хлопчик. — Сказав, щоб ви прийшли до пристані після обіду.                                                                                                                                      

— Він більше нічого не сказав?                                                                   

Хлопчик похитав головою.                                                                   

— Лише, що це дуже важливо.                                                                   

Він розвернувся й побіг геть, залишивши Ярославу саму посеред двору. Вона ще довго дивилася на стрічку, затиснуту в долоні. Колись вона думала, що втратила її назавжди. Як і своє минуле. Та, схоже, минуле знайшло спосіб повернутися.                                                                   

…                                                                                                                                      

Ярослава прийшла до пристані, коли сонце вже торкалося води золотим світлом. Святослав стояв там, ніби не рухався весь цей час. Вітер бив йому в плащ, але він не звертав уваги.

— Ти прийшла…Ти ще прекрасніша, ніж в моїх спогадах. — тихо сказав він.

Вона не відповіла одразу.                                                                   

— Ти хотів мене бачити.                              

                                     
Він кивнув. Вона вже хотіла відвести погляд, але він раптом обережно взяв її за руку.

— Я хочу… — його голос на мить зірвався, — щоб ти поїхала зі мною.

Ярослава повільно звела на нього погляд.                                                                   

— Куди?