Частина 13

Дні ставали коротшими. Перший сніг укрив поселення білим шаром, і разом із ним ніби сповільнилося саме життя. Вітер став гострішим, вогнища — ближчими, а тиша між словами — довшою.

Ярослава все частіше помічала Бйорна поруч біля себе.                                                                  

Він не нав’язувався і не шукав зайвих приводів. Коли жінки носили воду, він міг мовчки підхопити в неї відро. Коли рубали дрова — брав сокиру, ніби це було найприродніше діло для нього.

Ярослава сама не помітила, коли почала говорити більше. Про свої землі — про широкі ріки, що розливалися навесні. Про зелені луки, що пахли травами після дощу. Про свято Купала, де вода змішувалася з вогнем, а люди сміялися, ніби не знали страху. Бйорн не перебивав. Лише іноді ставив короткі питання — тихо, обережно, ніби перевіряв, чи не зламає цим її спогади.

Ярослава сміялася, коли він показував руками, як танцюють ці вогні — занадто серйозно, занадто точно для людини, яка намагається пояснити диво.                                                                  

І в ті миті їй на мить здавалося, що між ними немає минулого.                                                                  

Потів настав Йоль. Селище змінилося, ніби сама зима на одну ніч стала м’якшою. Вогнища палали яскравіше, голоси лунали голосніше, а навіть воїни здавалися менш суворими. Сміх розливався між хатами, змішуючись із запахом диму та свіжого снігу.                                                                  

Хтось розпочав гру. Так завжди починалося — жарт, вигук, а за мить уже брали участь усі. Сніжки летіли над подвір’ям, влучаючи в спини, щити, каптури, обличчя. Ніхто не лишався осторонь.

Навіть Бйорн.                                                                                                                                    

Ярослава якийсь час спостерігала за ним, сховавшись за краєм будівлі. У грудях повільно визрівала думка — ризикована, майже дитяча. Та, на яку вона ще кілька тижнів тому не наважилася б.

Вона зліпила сніжку. І кинула. Влучила прямо в нього.                                                                  

Бйорн на мить завмер.

Повільно опустив погляд.                                                                  

А потім сніжка влучила збоку, ще одна — з іншого боку, і за мить уже ще кілька дітлахів долучилися до “атаки”. Бйорн відбивався як міг, допоки остання кинута Ярославою сніжка не влучила йому в обличчя.

На мить запала тиша.                                                                  

А потім усе селище вибухнуло сміхом.                                                                  

І сама Ярослава теж засміялася — щиро, голосно, ніби сама здивувалася цьому сміху.

Бйорн повільно змахнув сніг з обличчя. Його вираз лишався спокійним, майже незворушним.

Але погляд уже знайшов її.                                                                  

Ярослава різко розвернулася й побігла.                                                                  

Сніг хрустів під ногами, дихання виривалося білими клубами. Вона петляла між будівлями, поки святковий гамір поступово не залишився позаду.

Не озиралася.                                                                                                                                    

Не доти, доки не дісталася краю лісу.                                                                  

Там, під важкими, обтяженими снігом гілками, вона зупинилася й сховалася між густими лапами старої ялини, намагаючись заспокоїти подих.

І тоді він з'явився.                                                                                                                                    

Бйорн.                                                                                                                                    

Занадто близько.                                                                                                                                    

Занадто тихо.                                                                                                                                    

Лише десь далеко ще долинав сміх із поселення — ніби з іншого життя.

Ярослава повільно вдихнула морозне повітря.

І підвела на нього очі.                                                                  

Кілька ударів серця вони просто стояли так — серед снігу, тиші й тьмяного світла далеких вогнищ. Вона мала б відступити.                                                                  

Але не відступила.                                                                  

Навпаки — зробила крок назустріч. Потім ще один повільний вдих.

Наче хотіла переконатися, що це не сон, не примара зимової ночі.

Бйорн завмер лише на мить.