Частина 12

Вранці Ярослава прокинулася від тепла. Спершу це відчуття здалося їй дивним — надто м’яким, надто живим після холодного нічного повітря. Вона не одразу зрозуміла, чому їй так затишно.

Потім відчула під щокою щось тепле. Вона різко розплющила очі.                 

Бйорн ще спав. Його обличчя було спокійним у сні — без тієї холодної зосередженості, яку вона звикла бачити вдень. Відблиск ранкового світла ковзав по його щелепі, по лінії шиї, по засмаглій шкірі.                                                              

Його рука лежала на її стегні — впевнено, ніби так і мало бути.                                                              

А вона сама…                                                                                                                            

Завмерла.                                                                                                                            

І тільки тепер усвідомила, як саме вони лежать: занадто близько, занадто природно для двох людей, які називають одне одного чужими.                                                                                                                 

Спогади про ніч повернулися уривками.                                                                                                          

Буря.                                                                                                                            

Темрява.                                                                                                                            

Втома, що ламала тіло. І десь між цим — провал у свідомості, м’який і важкий, як глибока вода. Сон? Чи щось, що сталося насправді?                                                                                                                       

Ярослава не ворухнулася. Лише повільно видихнула, намагаючись не видати себе. Його рука все ще була на ній. Його тепло все ще тримало її в цьому дивному, небезпечному спокої. Вона обережно підвела голову. І саме в цю мить Бйорн розплющив очі. Кілька ударів серця вони просто дивилися одне на одного — надто близько, надто прямо, ніби світ на мить звузився лише до цього погляду.

Першою відступила вона. Ярослава різко відсунулась, ніби сама його присутність обпекла шкіру.

— Пробач… я не памятаю як заснула та опинилась тут — видихнула вона, не дивлячись йому в очі.

— Я переніс тебе. У тебе зуб на зуб не потрапляв — так тремтіла, що спати було неможливо, — відповів він хрипко, ще не зовсім прокинувшись.                                                              

У його голосі було щось сонне, розтягнуте, майже м'яке — зовсім не те, до чого вона звикла.

Ярослава відчула, як щоки миттєво запалали. Вона опустила погляд, ніби це могло приховати її збентеження.                                                                                                                            

Мовчання затягнулося на кілька секунд.                                                              

І саме в цій тиші вона помітила, як кутик його губ ледь здригнувся.                                                            

— Та не хвилюйся, — сказав він спокійно. — Я не скаржився. Усмішка була майже непомітною, але від того ще небезпечнішою.                                                              

Ярослава лише сильніше почервоніла. І саме це збило її з рівноваги сильніше, ніж самі слова. 

За вікном буря вже стихла. Небо очистилося, розтягнувшись рівним, спокійним полотном без жодної важкої хмари. Після шаленства вітру тиша здавалася майже неприродною — надто глибокою, надто чистою. На мокрій траві виблискували краплі води, ловлячи ранкове світло, мов розсипане скло. Світ поволі повертався до спокою.                                                              

Дорогою назад вони майже не обмінялися й словом. Незручна тиша тягнулася між ними до самого поселення. Та щойно вони в'їхали, Ярослава побачила незнайомих людей. Жінки в дорожніх плащах, кілька супровідників і подарунки, складені біля входу. Одна з жінок, молодша, трималася рівно й упевнено. Світле волосся було заплетене складно й акуратно, як у тих, хто звик знати свою вагу у світі. Поруч стояла старша — очевидно мати.                                                              

Їхні погляди ковзнули по Ярославі, яка сиділа попереду Бйорна на коні. І затрималися. Не довго.Але достатньо. Те коротке мовчазне оцінювання було гострішим за будь-яке слово. Ярослава відчула це одразу — як холод під шкірою.                                                              

Бйорн спішився першим.                                                              

Його обличчя залишалося спокійним, майже непроникним.

— Ліна, Тора вітаю.  — промовив він рівно.                                                              

Його постава була рівною, голос — стриманим, але в ньому не було ні напруги, ні особливої зацікавленості. Він усміхався ввічливо, як усміхаються господарі, що приймають гостей під своїм дахом, але не відкривають серця.