Частина 11

Сьогодні всі жінки готували сіно до зими, складали його у високі копи, поки повітря ще тримало останнє тепло.                                                                                                                                                 

Гунхільд поїхала зранку до рідні, і Ярослава вперше за довгий час залишилася без її спокійної присутності.                                                                                                                                              

Ярослава мовчки підхопила оберемок сіна. Руки вже були в пилюці, волосся вибилося з-під хустки.

І саме тоді небо різко потемніло.                                                                                                                             

— Святий Торе.. — хтось видихнув.                                                                                                                 

Вітер піднявся раптово, грубо, ніби хтось рвонув небо навпіл. Перші важкі краплі впали на землю, а за кілька секунд дощ уже лив стіною.                                                                                                                    

— Хутчіш! Ходімо — загаласили жінки.                                                                                               

Всі кинулися в бік поселення.                                                                                                                        

Ярослава яка була найдалі від інших не одразу помітила, що всі почали розбігатись, А коли озирнулася — то перед нею вже стояла стіна з дощу.                                                                                                        

Серце стислося. Вона хотіла рушити в бік де ще чулись голоси, але посковзнулась на слизькій землі.

І тоді крізь шум дощу вона почула кінський тупіт.                                                                                            

Швидкий. Впевнений.                                                                                                                                       

Ярослава навіть не встигла відступити, як поруч зупинився кінь. Високий силует нахилився до неї.

— Сідай.                                                                                                                                                            

Голос Бйорна.                                                                                                                                               

Вона вагалася лише мить.                                                                                                                          

А потім він підхопив її однією рукою й посадив перед собою в сідло. Його плащ накрив її, але це майже не рятувало від дощу — лише від вітру.                                                                                           

Кінь нісся швидко несучи їх все далі від поселення. Лише грім розривав небо. В кінці той зупинився біля старої мисливської сторожки.                                                                                                                       

Бйорн спішився першим і, не питаючи, взяв її за руку.                                                                                    

— Швидше.                                                                                                    

Всередині було темно й холодно, але сухо. Ярослава стояла біля дверей. Вода стікала по обличчю, і вона раптом відчула, як тремтить — не від холоду тільки.                                                                   

Бйорн глянув на неї.                  

— Знімай свій одяг, — сказав він тихо.                                                           

— Що? — відповіла вона різко і зніяковіло.

Він зробив крок ближче.                                                                                                                                    

— Знімай свій одяг, а то захворієш. Ти ж не хочеш підхопити гарячку.  Тиша стала густою.

— Але у мене немає змінного одягу.                                                                                             

Тоді Бйорн пішов до маленької скрині яка стояла в кутку кімнати і дістав звідти просту лляну сорочку.

— На тримай. Різко відповів він і сам почав cтягувати з себе мокрий одяг.                                         

Вогонь тріснув у каміні.                                                                                                                                   

Ярослава хотіла відвернутися… але не змогла так і стояла з сорочкою в руках.

У нього було сильне тіло — загартоване роками боїв, важкої праці й довгих мандрів. Його плечі були широкими, а руки — міцними, з тими шрамами, які розповідали історії, про які він ніколи не говорив.

Він спокійно потягнувся, щоб зняти штани, і Ярослава раптом зрозуміла, що більше не може дивитися. Її щоки спалахнули, і вона різко відвернулася до вогню.