Частина 10

Пройшло кілька місяців, і Ярослава почала значно краще розуміти їхню мову. Завдяки Гунхільд вона поступово розбиралася у звичаях вікінгів, дізнавалася про їхніх богів, свята та неписані закони. Бйорн за цей час майже постійно був у роз'їздах, повертаючись лише на кілька днів, а потім знову вирушаючи в море чи до сусідніх поселень. Тому бачила вона його рідко.

Після того випадку до неї більше ніхто не наближався, чому вона була рада. Бйорн спостерігав здалеку. Іноді вона відчувала на собі його погляд, але коли озиралася, він уже відвертався або взагалі йшов у своїх справах.

Ярослава знову почала думати про втечу. Та всі її надії виявилися марними. Вона не знала цих земель, не знала, де найближчі поселення і чи є вони взагалі. Навколо простягалися ліси й холодне море, а в поселенні завжди хтось пильнував.

Найбільше її дратувало інше.                                                              

Декілька жінок, яких привезли разом із нею, здається, вже змирилися зі своєю новою долею. Вони носили воду, пряли вовну, допомагали господиням а вечорами сміялися біля вогнища з місцевими чоловіками.  А одна з дівчат навіть прийняла подарунок від молодого воїна — дерев'яний гребінь, прикрашений різьбленням.                                                              

Ярослава дивилася на них і не могла збагнути, як це можливо.

Невже вони так легко забули свій дім? Батьків? Рідні поля й річки? Невже кілька місяців достатньо, щоб перестати тужити за минулим?                                                              

Вона стиснула пальці так сильно, що нігті вп'ялися в долоні.                                                              

— Я не стану такою, — прошепотіла вона сама собі. — Ніколи. Навіть якщо доведеться чекати рік. Або два. Вона втече. Колись обов'язково втече.

А поки що Ярослава допомагала Гунхільд. Разом вони сушили трави, перебирали овечу вовну, готували запаси на зиму й коптили рибу.                                                              

Коли почала наближатися осінь, усе поселення змінилося.                                                              

Чоловіки, серед яких був і Бйорн, майже все частіш були в поселенні але не сиділи без діла. Вони проводили дні на полях, збираючи врожай, лагодили огорожі для худоби, рубали дрова й готували човни до холодної пори року. А коли випадала вільна хвилина, виходили на майдан і тренувалися зі зброєю.                                                              

Того дня Ярослава саме несла кошик із сушеними травами до комори, коли почула неподалік жіночі голоси.                                                                                                                            

Вона мимоволі зупинилася. На майдані воїни вправлялися з мечами. Метал співав у повітрі, розтинаючи ранкове світло короткими блискавками ударів. Земля під ногами була втоптана й темна від попередніх тренувань.                                                                                                                             

Серед них був і Бйорн. Його не потрібно було шукати поглядом — він сам одразу впадав у око.Він стояв без сорочки, і сонце ковзало по засмаглій шкірі, обводячи лінії плечей, грудей, рук. У його рухах не було зайвої різкості — лише точність, відпрацьована роками боїв.

Він був вищий за більшість воїнів на майдані. Широкоплечий, міцний, впевнений у кожному кроці. Ярослава не помітила, коли саме почала за ним стежити.                                                              

Він відбив удар, зробив крок убік, і противник змушений був відступити. Без зайвої злості, без поспіху — так, ніби це було звичайною справою, а не тренуванням.                                                            

Вона дивилася. І раптом усвідомила, що вже давно не дивиться на всіх інших. Тільки на нього. У голові промайнула думка — несподівана й майже чужа їй самій. Він був красивий. По-чоловічому сильний і статний. Наче відчувши її погляд на собі, він глянув і посміхнувся. Ярослава швидко відвела погляд. Але навіть так вона все ще відчувала його присутність — у ритмі ударів мечів, у криках воїнів, у важкому подиху ранкового повітря.                                                              

Дві молоді жінки, що стояли біля тину, тихо перемовлялися, не відводячи від нього поглядів.

— Цікаво, до кого він пошле сватів? — задумливо сказала одна.                                                              

— Тільки не до Тори, — фиркнула друга. — Вона йому зовсім не пара.

Перша тихо засміялася.                                                                                                                            

— А її мати була б тільки рада. Вона вже давно хоче бачити його своїм зятем. Зі старшою не вийшло, так молодша підросла. Красуня між іншим.                                                              

Друга знову подивилася на Бйорна.                                                              

— Подивися на нього... Такий чоловік довго сам не залишиться.

Ярослава насупилася і сама не зрозуміла чому.