Частина 9

Драккар увійшов у фйорд повільно — ніби знав, що поспішати вже не треба. Скелі стояли з обох боків, темні, вкриті мохом до самої лінії води. Відлуння весел відбивалося від каменю й поверталося назад приглушеним луною. Ярослава сиділа й дивилася, як берег наближається — з кожним ударом весла все виразніше: причал, витягнуті на берег човни, дерев'яні будівлі між деревами, дим із димарів.

Потім вона побачила людей.

Вони стояли на березі. Жінки, чоловіки та діти. Хтось кричав і махав руками. Діти зірвалися бігти ще до того, як драккар торкнувся причалу.

Голоси злилися в один радісний гомін. Воїни відповідали з борту, сміялися, перекидалися словами. Ярослава сиділа нерухомо посеред усього цього і відчувала себе єдиною людиною, що стоїть за склом — все бачить, але не є частиною.

Бйорн зійшов на берег і одразу потонув у цьому гомоні.

До нього підбігло троє дітей всі з однаковим світлим волоссям і всі одночасно. Один кинувся прямо на нього, обхопивши за пояс. Другий повис на руці. Третій галасував щось збоку, явно вимагаючи уваги.

Бйорн раптом засміявся по-справжньому, широко, всім обличчям. Він підхопив одного племінника під руки, розкрутив і поставив назад, другого штовхнув легенько в плече, третьому розтріпав волосся так, що той обурено заверещав і кинувся тікати. Бйорн погнався за ним — справді погнався, кілька кроків, доки не наздогнав і не підняв угору. Дитина верещала від сміху.

Ярослава дивилася на це й відчувала щось, чому не могла дати назви. Як він може так вбивати в одному місці, а так щиро посміхатись тут. Просто якийсь зсув у тому, якою вона уявляла його.

Потім з'явилася жінка.

Вона йшла неспішно.. Обличчя в зморшках, пряма спина й сивина в волоссі але очі ясні й уважні. Бйорн поставив племінника на землю й обернувся до неї. Щось змінилося в його поставі, з'явилася якась ніжність. Його матір. Пронеслось думкою.

Вони обнялися коротко й міцно. Вона щось сказала йому тихо — він відповів так само. Потім вона відступила й подивилася на нього — з тією особливою материнською увагою, що обстежує сина після довгої відсутності й рахує втрати, не кажучи вголос.

Потім її погляд упав на Гунхільд.

Та вже стояла поруч, — терпляча й неповорушна, як завжди. Матір підійшла до неї й узяла обидві руки в свої.

— Ти повернула мені сина живим, — сказала вона. Голос рівний, але в ньому стояло щось, що не вміщалося в прості слова.

— Він сам себе вберіг, — відповіла Гунхільд спокійно. — Я лише була поруч.

— Ти завжди лише поруч. — Матір стиснула її руки й відпустила.

Потім її погляд перейшов на Ярославу.

Ярослава стояла трохи осторонь і не знала, куди подітися від цього погляду — не ворожого, але дуже уважного.

— А це хто? — запитала матір у Гунхільд.

— Моя учениця, — сказала Гунхільд просто. — Знахарка. Добра рука й гарна голова.

Матір Бйорна подивилася на Ярославу ще раз — довше цього разу. Ярослава витримала погляд і не відвела очей.

— Молода ще на ринку за неї багато дадуть, — сказала матір нарешті. 

— Молода, — погодилася Гунхільд. — Але поміч пригодиться скрізь.Поки я залишу її собі, в моєму віці потрібна вже учениця, яка б перейняла мої знання.

Матір трохи помовчала, ніби зважувала щось. Потім коротко кивнула — і пішла до сина.

Ярослава непомітно видихнула.

Поселення зустрічало повернення з розмахом. Столи виносили прямо надвір, між будівлями палили вогні, смажилося м'ясо, хтось уже грав на якомусь інструменті — низький гул із перебором струн. Люди обіймалися, говорили наперебій, діти носилися між ногами дорослих.

Ярослава ходила поруч із Гунхільд і намагалася привертати якомога менше уваги.

Вона не розуміла жодного слова. Не знала нікого. Не знала, де їй сідати, чи можна взяти їжу з того столу, до якого підійшла, чи треба чекати, поки запросять. Кожна дрібниця, яка вдома робилася автоматично, тут вимагала думки — і все одно могла виявитися неправильною.

Одна жінка кинула на неї довгий погляд і сказала щось своїй сусідці. Обидві засміялися. Ярослава не знала, про що вони говорили, але сміх не потребував перекладу.

Вона шукала очима Бйорна — не з ніжності, просто тому що його присутність означала якусь зрозумілу точку в цьому чужому просторі. Він стояв далеко, оточений людьми, — говорив, сміявся, і вона зрозуміла: тут він інший. Тут він удома, а вона — ні.

Гунхільд поклала їй руку на плече.

— Перший день завжди найважчий, — сказала вона тихо. — Потім стає легше.

— А якщо не стане? — так само тихо запитала Ярослава.

— Тоді стане по-іншому. Але не гірше.

Це не було втіхою. Але чомусь допомогло.

Вони вдвох пішли до будинку Гунхільд, а та показала їй кімнату — невелику, з низькою стелею й вузьким вікном, крізь яке видно було тільки темне небо й смугу лісу. Ліжко — дерев'яна лава з набитим соломою матрацом і важкою шкурою зверху. Простіше, ніж вдома. Але тепле.