Частина 8

Бйорн сидів на носі драккара, дивлячись, як темна вода розступається перед кораблем і знову змикається за його кормою.                                                              

Табір згорнули ще до світанку. Поранених перев'язали, зброю зібрали, а тіла нападників залишили там, де вони впали. Ніхто не витрачатиме часу на тих, хто прийшов убивати. Драккар відчалив, коли берег ще ховався в сивому ранковому тумані. Тепер вітер рівно напинав вітрило, а корабель упевнено різав хвилі, прямуючи до відкритого моря.                                                              

Та думки Бйорна залишилися там, на кам'янистому березі. Сам напад не тривожив його. Бої супроводжували його відтоді, як він уперше взяв до рук меч. Злило інше.Він не передбачив. Місце для стоянки здавалося безпечним. Скелі прикривали табір із двох боків, вартові займали найкращі точки спостереження, багаття горіли там, де мали горіти. Він усе продумав.І все ж помилився.

Плем'я знало про їхню зупинку. Чи то стежило за узбережжям уже давно, чи хтось повідомив про їхню появу. Як би там не було, ворог прийшов підготовленим.                                                              

Бйорн стиснув щелепи. Треба було йти далі. Не зупинятися. Пройти ще кілька миль уздовж берега й шукати безпечніше місце. Він обрав зручність. І за це ледь не заплатили його люди.Двоє воїнів дістали важкі поранення. Один із них пройшов поруч із ним три походи. Зараз чоловік сидів біля щогли, притискаючи перев'язану руку до грудей. Обличчя його було блідим, але він мовчав і не скаржився.Бйорн знав таких людей. Саме через них вождь не мав права помилятися.Його погляд мимоволі ковзнув до скель, що вже давно зникли за обрієм.Стріла, випущена з висоти, летіла просто в нього. Вона мала влучити.Він бачив її надто добре.І все ж не влучила.                                                    

Не тому, що лучник промахнувся. Бйорн повільно озирнувся. Ярослава сиділа біля борту, як і завжди. Підібгавши ноги, дивилася на воду, ніби хвилі цікавили її більше за людей навколо. Поряд дрімала стара Гунхільд. Та щойно він згадував ранок, перед очима поставало зовсім інше.

Він бачив, як вона підвелася під час бою. Бачив, як зробила крок до лісу.Він навіть не намагався її зупинити. Ще вночі, помітивши її серед дерев, він навмисне залишив той бік табору без нагляду. Якщо захоче втекти — нехай. Він не любив тримати людей силою. Вона мала всі шанси зникнути. Натомість вибрала лук. Бйорн досі не міг цього зрозуміти.                                                              

Людей він читав легко. Роки походів навчили його розрізняти страх і хоробрість, брехню й правду, користь і відданість. Це вміння не раз рятувало йому життя. Але ця дівчина залишалася загадкою. Він бачив ненависть у її очах. Бачив, як вона здригалася від кожного нагадування про те, ким він був для неї — загарбником, ворогом, людиною, яка забрала її з дому. І все ж саме вона врятувала його життя. Чому? Відповіді не було. І ця невідомість дратувала його більше, ніж сам напад. А ще не пойми звідки інстинкт власника. З цією дівчиною все пішло шкереберть. А яке імя… Ярослава. Та вона як валькірія.                                                                                                                            

Попереду чекало ще кілька днів плавання. Раніше все здавалося простим. Припливти додому. Продати полонених. Розділити здобич. Влаштувати бенкет на честь успішного походу. Так було завжди.Так мало бути й цього разу. Але щось змінилося. Бйорн давно зрозумів це, хоча вперто не хотів визнавати. Він не продасть її. Думка прийшла несподівано спокійно. Без боротьби. Без вагань.Наче рішення було прийняте десь глибоко всередині ще кілька днів тому, а зараз просто нарешті набуло форми. Не через борг. Борги він умів віддавати інакше. Просто не продасть. Не віддасть Сігурду. Не залишить на невільничому ринку. Не передасть нікому. Що робити далі — він не знав. Це питання чекало попереду, десь за обрієм разом із його домом.                                                    

Але одне Бйорн знав напевно. Вона залишиться з ним. Ця думка стояла всередині твердо й непохитно, наче щогла драккара, що витримувала будь-який шторм. Бйорн повільно підвівся. Вітер торкнувся його волосся. Не озираючись більше назад, він рушив до корми.

День змінював ніч, ніч — знову день, але для Ярослави все злилося в один довгий, одноманітний шлях. Вода. Вітер. Скрип дерева й плескіт хвиль. Іноді берег — далекий, розмитий, як сон. Потім знову тільки море.                                                              

На третій день шторм прийшов без попередження.                                                              

Спершу небо потемніло — швидко, ніби хтось загасив світло. Потім вітер змінив напрямок і вдарив у борт із такою силою, що драккар різко клюнув носом. Воїни кинулися до весел і вітрил, кричали один одному крізь рев вітру. Хвилі виросли до розмірів, що здавалися неможливими — темні, з білими гребенями, вони наскакували одна за одною, і корабель то злітав угору, то падав у провалля між ними.                                                              

Ярослава вчепилася в борт обома руками. Солона вода хльостала по обличчю, заливала очі й рот, плащ промок за лічені хвилини й тягнув донизу важким холодним полотном. Вона не кричала — просто трималася й дихала, коли вдавалося дихати. Одна хвиля вдарила з такою силою, що вона ковзнула по мокрій палубі — і хтось схопив її за руку. Міцно, без слів.

Вона не бачила, хто. Тільки відчула — рука велика, впевнена, не відпускала.