Частина 7

Хмари насунули з півночі — низькі, важкі, із тим особливим брудно-сірим відтінком, який досвідчені моряки впізнають без слів. Він завжди означає одне: погода зміниться швидко й без пощади. 

Гунхільд підвела погляд, стиснула губи й нічого не сказала. Бйорн саме відповідав на запитання одного з воїнів. Ярослава бачила, як він на мить звів очі до неба, оцінюючи хмари, і коротко кивнув, ніби вже прийняв рішення раніше, ніж інші встигли його озвучити. До берега вони пристали раніше, ніж планували. Місце виявилося придатним: скелі з обох боків утворювали природний захист, берези й сосни давали дрова, а між камінням текла вузька смуга прісної води. Воїни діяли швидко, з тією мовчазною злагодженістю, яка приходить лише з досвідом і кров’ю.

Вогнища.                                                                                                                                                                   

Намет.

Вартові на виступах скель.                              

Усе відбувалося так звично, ніби цей порядок існував завжди — і завжди буде таким самим. Ярослава сиділа осторонь і спостерігала.                                                  

Вона ловила кожен рух, кожну зміну погляду, кожен жест воїнів. У голові сама собою складалася карта: де слабке місце, де можна пройти, де ніхто не помітить.

Може, вона просто шукала сенс, щоб не думати про себе.                                                                            

А може — шлях. Шлях звідси.                                                                                                                              

Вночі сон не прийшов.                                                                                                                     

Вогнища поступово згасали, голоси стихали один за одним, поки табір не поринув у важку, живу тишу. Лише вітер час від часу торкався тканин наметів.                                                                                    

Вартовий на правому виступі скелі стояв уже не так рівно. Він обперся на спис — його постава стала розслабленою, надто розслабленою для людини, що має пильнувати.                                            

Ліворуч скеля закривала табір, але за нею починався ліс. Густий. Чорний. Знайомо-небезпечний.

Ярослава дивилася на нього крізь вузьку щілину між наметами.                                                            

Довго.                                                                                                                                     

Вона не одразу зрозуміла, що рахує.                                                                                                          

Кроки.                                                                                                                                                                  

Від її місця до скелі.                                                                                                                                             

Від скелі до першого дерева.                                                                                                                         

Двадцять вісім.                                                                     

Вона перевірила знову.                                                                            

І ще раз.                                                                                                                                                 

Двадцять вісім.

Наче від цього числа щось могло змінитися. Вона повільно підвелася. Рух був майже беззвучний.           

Один крок. Другий. 

Вона трималася тіні наметів, ковзаючи вздовж тканини, притискаючись ближче до темряви, ніби сама ставала її частиною. Під ногами хруснула суха гілка. Вона завмерла. Серце вдарило різко й глухо. Ніхто не ворухнувся. Лише вітер пройшовся табором, торкнувся полум’я згаслого вогнища. Ліс був уже зовсім поруч. Так близько, що здавалося — варто зробити ще один крок, і він поглине її без сліду.Ярослава зробила цей крок. І зупинилася.

Не тому що почула щось. Не тому що злякалася. Просто зупинилася — і раптом побачила себе з боку: одна, вночі, у чужих землях, без зброї, без їжі, без жодного уявлення, де вона є і в який бік іти. Навіть якщо ліс прийме її — що далі? Куди йти без дороги, без орієнтирів, серед чужої землі, де кожне поселення могло бути небезпечнішим за той табір, що вона залишила? Ліс не був рятунком. Ліс був просто іншим видом загибелі.

Вона простояла так довго, дивлячись у темряву між деревами. Ліс мовчав. Десь далеко закричав нічний птах — різко, незнайомо. І в цьому крику було щось таке чуже, що всередині стало ще холодніше.

Ярослава повільно повернулася.

І побачила його.

Бйорн стояв біля намету — не на шляху, не блокуючи вихід, просто стояв. Руки вздовж тіла. Обличчя в тіні. Він дивився на неї — вона відчула це навіть у темряві, фізично, як відчувають погляд між лопатками. Важкий. Уважний. Без осуду.