Частина 6

Світло ранку ледь пробивалося крізь важкі хмари, розливаючись блідим сяйвом по сивих хвилях. Драккари гойдалися на воді — повільно, мірно, як звірі, що наситилися й тепер відпочивають. Вікінги вантажили здобич мовчки й звично: мішки із зерном, скрині, коштовні тканини — все укладалося рівними рядами на палубі. Полонених зводили на борт так само, як укладали мішки, — без зайвих слів і без погляду в очі. Просто ще одна частина вантажу.                                                                            

Ярослава сиділа біля борту, притиснувши коліна до грудей. Вона намагалася стати невидимою — і майже вдавалося, якби не відчуття, що хтось час від часу дивиться на неї. Вона не перевіряла. Боялася, що знає, чий це погляд.                                                                                    

Серед полонених вона впізнала кількох односельців. Стиснулося серце — де мати? Де Святослав? Ледь помітна надія підштовхувала думки: може, врятувалися, може, живі. Але холодна вода під бортом і глухий гуркіт ланцюгів мовчки заперечували. Вона дивилася на знайомі обличчя й не могла підійти — не знала, що сказати. Слова здавалися порожніми перед тим, що сталося.                    

Драккар відчалив без церемоній. Берег почав віддалятися — спершу повільно, потім дедалі швидше. Ярослава дивилася на нього, доки він не розчинився в сірій смузі обрію. Щось усередині обірвалося разом із ним — тихо, остаточно, як рветься нитка, яку тягнули надто довго.                                       

Стара жінка сіла поруч тихо, без попередження. Та сама — з ясними темними очима й обличчям, що зберігало мудрість без жалю. Гунхільд. Так вона назвала себе ще тієї ночі в наметі. Тоді Ярослава не відповіла. Зараз теж мовчала, але вже не з відчаю — з виснаження.                                   

— Їж, — сказала стара, простягаючи шматок хліба. — Злість без їжі перетворюється на слабкість. А слабкість тут дорого коштує.                                                                             

Ярослава не сказала нічого, але хліб узяла. Жувала мовчки, дивлячись на воду.                                   

Так почалися дні на воді. Гунхільд не відходила далеко. Вона не читала проповідей і не розсипала порожніх втіх — просто була поруч, як стара кішка, що гріється біля вогню й нікуди не поспішає. Іноді говорила. Про трави, що зупиняють жар і загоюють рани. Про те, як читати вітер за кольором неба. Про звичаї свого народу — що можна, що заборонено, як звертатися до старших воїнів, яких слів краще не вимовляти вголос. Ярослава слухала, не завжди розуміючи навіщо, але запам'ятовувала. Щось підказувало їй: це знадобиться.                                         

— Навіщо ти мені це розповідаєш? — спитала вона одного разу.

— Бо знання — це єдина зброя, яку не відберуть, — відповіла Гунхільд просто, ніби це була відома всім істина. — А ти ще не знаєш, скільки часу проведеш серед цих людей.

Ярослава промовчала. Але ввечері, лежачи під шкурою й слухаючи, як скрипить драккар, вона повторювала в голові все, що почула за день. Мова. Звичаї. Імена воїнів. Хто старший, хто кому підпорядковується. Вона складала з цього карту — невидиму, власну.

Якось увечері, коли вітер стих і драккар ліниво гойдався на спокійній воді, а більшість воїнів уже спала, Гунхільд заговорила про Бйорна. Не запитана — просто заговорила, ніби давно вирішила, що час прийшов.

— Він виріс бідним, — сказала вона, дивлячись на полум'я смолоскипа. — Батько надривався, мати мовчки терпіла. Бйорн змалку знав одне: сила — це єдине, що ніхто не може забрати. І він здобував її щодня — мечем, волею, кожним шрамом. Він не скаржився й не просив. Просто ставав міцнішим.

Ярослава слухала, не зводячи погляду з чорної води за бортом.

— Була дівчина, — продовжила Гунхільд. — Сольвейг. Він любив її по-справжньому — так, як люблять лише раз, коли ще не знають, що кохання може зрадити. Але її батько не захотів бідного юнака. Сказав: спочатку доведи, що вартий. Бйорн поїхав воювати — щоб довести. А коли повернувся, Сольвейг уже була чужою дружиною.

Тиша. Лише вода й скрип дерева.

— Відтоді він не вірить у кохання, — закінчила стара. — Лише в силу. Лише в те, що можна тримати в руках.

— Навіщо ти розповідаєш мені це? Він мій ворог.— тихо спитала Ярослава.

Гунхільд повернулася до неї й подивилася довго — так, як дивляться люди, що бачать більше, ніж інші.

— Норни вже сплели ваші нитки, дитино. Я бачу це так само ясно, як бачу твоє обличчя. — Вона зробила паузу. — Але нитка — це ще не вузол. Ти ще можеш обрати, як її зав'язати. Або розрубати.

— Я хочу повернути свою родину і свій дім, — прошепотіла Ярослава. Не як відповідь. Просто вголос — те, що давило зсередини.

— Знаю. — Гунхільд не заперечила й не пообіцяла. Просто кивнула. — Але спочатку тобі доведеться зрозуміти, де ти є.

Ярослава намагалася не дивитися на Бйорна. Але чомусь погляд її сам повертався до нього. В своїх думках вона не раз бажала йому смерті. 

Він стояв на носі драккара — мовчазний, нерухомий, очі дивились на обрій. Воїни зверталися до нього за порадами часто, а він відповідав коротко, без зайвих жестів. Ніхто не сперечався. Вони слухалися не зі страху, зрозуміла вона згодом, — а тому що поважали його. Кожне його слово важило саме стільки, скільки він у нього вкладав.