Частина 5

Ярослава повільно розплющила очі.                                                              

Над нею нависала стеля з грубої тканини — темна, в плямах смоли й кіптяви. Тьмяне світло просочувалося крізь щілини між полотнищами, кидаючи на стіни нечіткі, тремтливі тіні. Десь зовні тріскав вогонь, і відблиски його ковзали по тканині, немов живі. На мить їй здалося, що це ранок весілля — так само тьмяно мерехтіло світло крізь завісу, так само глухо озивалося серце в очікуванні. Але запах розвіяв ілюзію миттєво.                                                              

Дим. Залізо. Сира земля і щось ще — гострий, чужий запах, якого вона раніше ніколи не знала. Запах ворожого табору.                                                                                                                            

Хвиля тремтіння прокотилася тілом. Ярослава спробувала поворухнутися й відчула, як кожен м'яз відповідає тупим болем — руки, плечі, ребра. Важка ведмежа шкура тиснула зверху, мов земля над могилою. Свідомість то розпливалася, то знову прояснювалася. Голова гула. У роті стояла гіркота, губи пересохли й тріснули.                                                                                                                            

Вона лежала нерухомо й прислухалася. За стінами намету лунали приглушені голоси — чужа, уривчаста мова, сміх, що різав слух своєю безтурботністю. Дзенькіт металу. Тупіт важких кроків по утоптаній землі. Десь неподалік хтось гучно щось наказував, і інші відповідали єдиним голосним вигуком. Все це змішувалося в гул, що не залишав жодних сумнівів: вона серед ворогів. Далеко від дому. Далеко від усіх.                                                                                                                            

Де батько? Де мати? Думки налітали зграєю, і Ярослава силоміць зупинила їх. Зараз не можна. Зараз треба думати.

Вона хотіла підвестися — і почула важкі кроки. Вони наближалися впевнено, без поспіху, кожен удар об дерев'яні дошки підлоги відлунював у грудях. Зупинилися прямо біля входу.

Ярослава миттєво впала на бік і притиснула обличчя до шкури, заплющила очі. Рівне дихання. Нерухоме тіло. «Роби вигляд непритомної», — наказала вона собі.                                                            

Полог намету піднявся. Увійшов чоловік — вона чула, як змінився повітряний потік, відчула холод із надвору, що ненадовго увірвався всередину. Кроки стали обережнішими. Він зупинився над нею.

Мовчання тягнулося довго. Вона відчувала його погляд — важкий, уважний — і змушувала себе не ворухнутися, не видати ні найменшого тремтіння. Нарешті він пробурмотів щось собі під ніс і відійшов убік. Почувся глухий стукіт зброї об підлогу — знімає спорядження. Потім рипнуло дерево, і поруч із нею опустилася важка постать.                                                              

Ярослава лежала нерухомо. Чекала. Прислухалася до його дихання — спершу глибокого й рівного, а потім дедалі повільнішого. Вона рахувала подихи, боячись помилитися. Коли вона вирішила, що він спить, почала повільно, міліметр за міліметром, відповзати по шкурі до виходу. Кожен шурхіт тканини здавався їй оглушливим. Серце билося так гучно, що дивно — він не прокидається.

Біля входу, складена акуратним рядком, лежала його зброя. Сокира. Щит. І кинджал у піхвах — короткий, з кісткяною рукояттю, потертою від довгого використання. Ярослава простягнула руку й нащупала рукоять. Холодний метал миттєво відгукнувся на дотик, і крихітний відблиск впав на її обличчя.                                                                                                                            

Вона витягла кинджал із піхов повільно, щоб не було жодного звуку. Лезо виявилося добре наточеним. Думки пронеслися швидко: вдарити і бігти. Але куди? Вона не знає, де знаходиться табір, скільки навколо людей, де береги річки. Один крик — і її наздоженуть за хвилину.

Та навіть якщо шансів майже немає — вона не лежатиме й чекатиме своєї долі. Вона різко розвернулася.                                                                                                                            

У ту ж мить краєм ока вловила тінь, що виросла за спиною. М'язи стиснулися.

— Не смій… — прошепотіла вона. Голос тремтів, але рішучість пробивалася крізь страх.

Вона замахнулася.                                                                                                                            

Бйорн стояв у кількох кроках — спокійний, ніби вона тримала в руці не кинджал, а гілку. Він навіть не змінив пози. Лише ледве помітно підняв брову, і на вустах з'явилася повільна, холодна усмішка.

— Ти думаєш, що ти безсмертна? — промовив він тихо, майже невимушено. — Гадаєш, можна кидати виклик вогню і не обпектися?                                                              

Він заговорив її мовою — з акцентом, важкувато, але зрозуміло. Це вразило її більше, ніж вона очікувала.                                                                                                                            

Жодного різкого руху, жодної агресії — лише тиша, в якій кожне його слово падало, мов важкий камінь на груди. Він контролював простір цілком, і Ярослава відчула, що будь-який її крок він прорахував уже наперед.